60

Юрій Буряк

Ми-

нуло стільки

років, а я заплющу

очі й бачу – стежку

під колесами велосипеда,

пам’ятаю кожен поворот, підйоми

і розгони; місток і попід очеретом стеж-

ка і краєвид із багатьма сонцями напроти

і табунець лошат, могили скіфські, білі плями

хат; все рівно йшло, та раптом затрясло весь

циферблат і стрілка закрутилася по колу, і

те, що тут не сталося б ніколи, те

сталося, і перекотиполем зірва-

лося, але цього замало –

воно, мов грудка снігу,

нагортало на себе

шар за шаром

і збільшувалось у розмірах, –

тому, хоч даленіла, меншою не стала

просвітлена багряним сонцем куля,

з крайнеба мчала вогняна косуля;

все, що я бачу, в засвіти пішло;

лиш попіл на полях

і заграв

тло.