7

Юрій Буряк

Жовтень проходить, і в циклах усіх перельотів

птаства настала остання пора;

довго життя не тримається плоті,

зелень щезає із нас, і в тонах переходів

не за горами – по-білому – кров снігура.

Жерсті тонкої згорнулись до жесту сувої

в час, коли кинув під ноги їх ти в далину;

як і Фріпулья, ти був самозваним ізгоєм,

сам собі часом небесним ввижаючись воєм,

разом із воїнством світлим рушав на війну.

Час повернувся навспак – тимчасова зупинка:

цяткою стати чи знов розпоширити даль,

тільки від судин до серця на цьому відтинку,

десь на початку, під пагорбом, бачиш ти жінку,

душу твою, на яку переплавлено сталь.

Просто Марія в отроцтві із церкви Кирила –

та, що не тільки явилась, яка – повела.

Київ стояв і тоді, як розрита могила,

тільки над ним непозбутньо сплавлялася сила,

як у зіницях Марії живлюща смола.

Ти перед нею, ти ждав її вранці, і досі

болем притупленим образ у серці саднить,

як і тоді, коли жерсть розгорталася, – осінь

бачиш, ґрунти різнобарвні лежать на узвозі,

шару забарвлення різне – хвилин чи століть?