Без назви

Юрій Буряк

Вже у деревах сік збирався

пробуджуватися, і кора

чорніла, зимна і сира,

і двір, і сніг, і від двора

Сирцем баюристим ввігнався

дороги клин в “Дорогожичі”

аж до метра;

по двадцять літ проживши тричі,

я чув, як з гір спадає дим

і гуркоти далеких рим,

де все ще був я молодим

з корою зморщок на обличчі,

з відбитками на битих скалках;

та не за тим

йшов караван, гойдалась валка,

собаки гавкали взахлин,

світився Шлях Чумацький, плин

картин у тяглості годин

й Землі розквітлої фіалка

за кроком крок творили простір,

в якому – Син

у віддиху нічної злості,

в бажанні вимовити щось,

зв’язків і зв’язок, що ось-ось,

зірвати голос довелось,

дозрілість логосу як брості,

слова, що сипались од вітру

зерном з колось;

чи в одсвітах земного світу

на вітах, вікнах і дахах,

де сірка є, і рінь, і прах

і за пророцтвами Сірах

ковпак замінено на митру

з-за даху телевежі світлу?

Прах на вустах:

Дух, Син, Отець – звук на селітру,

на полум’я посікся, і в

новому часі опосів

суть безтілесну голосів,

що гаснуть полум’ям од вітру

у безкраях вітчизн, отчизн

ще тих часів.

Дух-х-х…

Син-н-н…