11

Юрій Буряк

Навіщо ці ігрища дикі, цей чвал,

Тебе я про це не питаю.

Мені не завадить висока трава

Табун відрізнити від зграї.

Бо вірую все ще в ловецький талан,

Хоча не ловець я тарпанів!

Гепардів, скажених вовків на аркан

Ловив би в червневому чмані.

Вогненної крапки миттєвість одну

Я жду для фатального вчинку.

Ловецтво… Який в ньому сенс, не збагну.

Та стверджую владу інстинкту.

Не звіром, а сторожем (сад насолод!)

Себе уявляю щораз,

Коли над блакиттю неторканих вод

Диявол показує пазур…

Ті янголи – грішні, ті зорі – страшні,

Вони – для наповнення тіней

(Є інші!). А ті – лиш подоби земні,

Роз’ярене серце звірине.

Я чую, як в очі шугає вогонь,

І стримую наступ, і стежу.

А стріли вогнем вилітають з безсонь –

В диявола, в небо, в пожежу.

Тоді оживає в мені Яровит,

Овогнені ярість і мужність,

І сонячна сила пронизує світ

І лучить в тіла осоружні.

Є стріли з вогню, є залізний аркан

На раті бісівські і нечисть.

Є честь яровита й ловецький талан,

Є зорі і їхні предтечі.

Тоді ж починається рух в небесах,

А зорі з руїн воскресають.

Пощо їм ці ігрища кінські, цей прах,

Коли вони вічністю сяють?

[1992]