3

Юрій Буряк

Призахідного сонця колесо поволі падає у скіфський степ

і кришиться на лінії по небосхилу;

номадам, будівникам нових цивілізацій те б

не привиділось, якби утримували силу

у сайдаках, у глечиках і в головах своїх

на роздоріжжях степових доріг

і перехрестях доль усіх народів;

місяцевий ріг

у туманці легкому обіч грандіозних зрушень,

обвалів темряви й вогню; тут дикі груші,

як дуби, і солов’їв, як тих грушок, тих дичок!

Крем’янисто попіл осідає і велично

зводяться ґотичні храми, Ґотія в степу,

скло блакитне пугарів, прикраси ґотських дів, терпуг

зачистить крицю хмар пообіч храму,

за мальвами на скринях – домалюєш краму

й святкового вбрання узори, плахт, наміток,

візерунків хрещатих на узорчатому полотні –

всього, що тут лишилось по війні,

якою горизонти охоплено щовечора, і вітер

понад очеретами збирає зграї мініатюрних чайок

і вони кигичуть, яку пісні; час минає,

а вони кигичуть, голосільниці, і ластівки, як смерчі,

збиваються у велетенські зграї, й до ночі небо застує

напроти сонця догоряння Ластівочий Бог.