1
Юрій Буряк
Скільки води спливло. Брезентовий тент
хльостає, відірвавшись, від протягу під мостом.
Колись тут один художник виловлював старожитності,
які сюди допливали мало не з-під Атен;
вітрильники і байдарки в кочетах б’ють веслом,
на місці старого міста єврейський зведено центр
і б’є парусина об дошку безперестану “шолом!”
Плавали поліняки. Міст обгорів,
той іще, дерев’яний, коли ти, уперше тут
пропливши на теплоході, побачив його на пагорбах
і він завис над тобою Божим градом згори,
і синявою розкрилось небо як парашут,
над рубкою майоріли річфлотівські прапори
і кадрами кінострічки він сяяв на склі кают.
З тисняви на мосту увесь круговид –
набережна, заріччя і в зелені острови;
стоїш на підніжці першого, пробного ще, тролейбуса –
із Воронцовки до центру аж під Дитячий світ;
оркестр, з хлібом-сіллю стрічають – міст відкривають Новий,
знімають мішки зі статуй і замість каріатид
з граніту над віадуком двох велетів як живих
ставлять на в’їзді в центр. Совковий поп-арт –
леніни, металурги, колгоспниці без колгот,
спортсменки з веслами в парках з 30-х і 50-х,
безносі і безголові, як Марія Стюарт.
По кількості твоїх пагорбів, місто для трьох голгот –
козацької, триголової, серпа і ковадла гарт –
третьої – чого лише вартий був Ракетний завод!
Вітер мотуззям грає, бризки з Дніпра
стіл окроплять і свіжість із подувом переб’є
розмову з тобою, вітер по діагоналі з Нижнього
доносить гамір, слова, триває з мотуззям гра,
хтось кинув у воду ляльку пам’яті із пап’є-
маше, з паперових квітів, Дніпра із вітром хорал,
а хтось поглядає на неї й коктейль надвечір’я п’є.
Дим із мангалів, скла підсвітка, танцплац,
джинси Lewis, тільняшка, магнітом вабить річпорт,
та в сукні середньовічній вона іде з ресторації –
верх по-іспанськи приталений і шелестить атлас,
і ти, весь у чорному, поряд з нею стоїш, мов чорт;
ви їдете на Самару чи в королівський палац
на конях. На смик узятий за вами – хортів ескорт.
Аще таке бува?.. Хіба що в кіно.
Чечелівка ритяєвська, непманівський джаз-банд,
і звечора лине з Ліною, пам’яті грамофонної,
фокстрот à la Буенос-Айрес на океану дно;
не визнаний офіційно “внутрішній еміґрант”
чи просто, як фараони казали, якесь лайно,
ти іншої думки про себе, останній з перших вагант
Пізнього Середньовіччя. Пляж і парк.
Фауст із Мефістофелем – Енгельс із Марксом вдвох,
обнявшись, ідуть між пляжниками амурськими,
умовившись буржуазний переламати карк.
Вгодовані “комуняки” мають своє Різдво –
плакати довкіл Річпорту розвісив якийсь мудак,
що кличуть у світле завтра, до звершень і перемог.
Плівки із неґативом: пляж і парк,
зв’язка із віадуків там, де була тюрма,
де крики з-за ґрат і зойки з підвалів нижнього поверху
і де воронки стояли Феліксових гусар,
а часом аж до зупинки – триповерховий мат:
усе загребли бульдозери, ріжучи світлом фар
будинок, де кров’ю на стінах писала себе сама
Азія чи Європа, хто-зна!.. Ве-сна
тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого: Амур;
апендикс болить, мов кулю всадили з танку під Прагою,
бруківка в крові й мазуті, пика вождя масна;
лікарня святого Вітта нагадує так тюрму,
дарма, що вона районна, не краща ж і обласна,
гайки без різьби загвинчують, згадують про Колиму,
і першим серед телят – Сокульський-поет,
ціла когорта з ним, а скільки пройшло когорт
етапами через місто, розчинені в сатурналіях,
галеями пролетіло скільки німих комет!
Ось ти летиш понад містом – серпень, аеропорт
(це буде за вісім років), ти вийдеш за турнікет
і, як до контори відстукають, вилетиш “на курорт”.