2
Юрій Буряк
Час – як з проточин тяг. З цементу бики
кращі за дерев’яні, між ними швидша вода;
вогні карусельні, арки і обриси Монастирського –
ще довго сей міст стоятиме, і через віки
дивитимуться на нього, згадуючи літак
і те, як під феєрверки з вар’ятами козаки
побачили імператрицю років трьохсот з моста:
барка чи теплохід, дорослих цяцьки,
бабу огрядну вбрали, Потьомкіна найняли,
на набережну зігнали натовп за рознарядкою,
в безрозмірному бюстгальтері явили цицьки
народові, а Потьомкін жест простер на столи,
які просто неба вламали з сосисками із Москви,
й чекісти в мундирах царських “царицю” в трюм повели.
Течії паранойя брежнєвських літ:
води понад вогнями відбитих з дна ліхтарів,
студентка сідає в 1-ий № трамваю, дзеркальце
з іншого боку не зловить того, хто ловить слід,
і лучить, немовби в лузу, не в яблуко, а між брів;
йде під мостами на південь за течією лід,
відбитком – так само, студено – хмари пливуть угорі.
Місто нагірне зблисне й згасне на мент,
сонце зимове з мряки появить горішній парк,
де поміж дерев колонами світить палац Потьомкіна,
з гіпсовою спортсменкою сходить спортсмен
на острів, а в білій парі хтозна-скільки тих пар;
назустріч до них із бару в кашне і джокейці кент
виходить: з цигарки, підпаленої від статуї, жар
світить й летить з моста незгірш НЛО,
з верхньої ґалереї в далеч дивиться Поль
на заграви задніпрянські (палає степ за Самарою),
і можна доуявити профіль його і тло
з ливарень і кочегарок, з топок старих депо;
немов у склодувнях, стигне крайнебом огненне скло
і б’є парусина об дошку, вистукуючи пароль
аще Пальміри? Шпиль, нагірний собор
втримує в надрах часу закладений тут заряд;
дарма, що грошей не стало у стольному Петербурхові,
осіб найперших імперії тимчасом і мор
узяв, козарі й козарки стануть не в козирях,
не лиш постамент порожній – поставлять і “забабон”
в історії недописаній козаччини во царях.
Якось інакше звалось, чистий фашизм –
звісно, він і звичайний, та били йому чолом,
інакше якось і там же, в музеєві Яворницького,
де інші крутили фільми, той засвітився зміст:
імперія чужинецька витоптала село,
з міст наших що повитруювала, що вкинула у заміс
підвалин своїх зі шпилем, з якого все й проросло.
Вітер, щораз рвучкіший. Бризки летять,
хмара над довгобудом зависла, як дирижабль;
Самсон крутоплечий з левом назавжди вкляк понад пащею,
на острові із граніту струм б’є об водну гладь
і лебеді пропливають, кумкають хори жаб;
так мирно з містка у води дивляться теща й зять,
де тінь аліґатора ніби за сонцем пливе, – на жаль,
в рамі кривого плеса, тільки убік,
скраю від зятя, водень вибулькує крокодил.
У цирку на крупах коней – гурт вершників з акробатками
в ясних трико перестрибують у крісла кабін
ролс-ройсів і кадилаків – з на?стилу і на стіл,
злітаючи до піддашшя зграєю голубів,
а потім виходить Кіо і ріже когось навпіл.
Берег по той бік річки. Дах “Поплавка”
з марева наближає повторюваний сезон
і пляжів, і адюльтерів, й затоку із нерухомістю
гранітних куль перед в’їздом в арку і під плакат
зі Сталіна монументом, вигострених колон
з гербами тоталітарними зданої з молотка
одної шостої кулі, похмурої, мов СІЗО.
Вітер з Амура, з пляжу. Вигнутий міст
пазурями пантери уперся в берег безсонь,
зіницями електричок з переблисками оптичними
в прицілах скелець гвинтівок, вільному леті гільз,
обмовами і прольотами куль між прогонів скронь
в одному, зі степом злитому, першому з моїх міст,
де замість одного в небі яріло багато сонць.