4

Юрій Буряк

“Айсберґ” і “Поплавок”. Поетів байки,

колія до Вокзалу, паради і вовтузня –

кому прапори здавати, з якими пройшли півміста ми?

Це вже антикваріат, зосталися держаки

з ганчір’ям і мегафони… З вождями чиясь мазня

крокує за течією і тоне серед ріки.

Знову брезент об дошку б’є чи вождя матня?

Марки яких країн! Шевченківський сквер.

Клясери, тяг колоній на рівні підкірки ще:

Колонія це – Калініна з Парком живих і вимерлих;

сюди фраєри злітаються з фіордів і шхер,

кістками по барабану лупить міський кащей,

гробки з трояндами нюхають даун і піонер,

з привидами танцює півміста живих мощей.

Марки. Вагітна жінка з перших красунь

центру Дніпропетровська, тонких її рис надлам;

щасливого чоловіка солодке обличчя. Видиво

біля міського театру – зрідка-коли з парсун

щось схоже на тебе гляне: все ж мурлові дала,

мазунчику, видно здуру сказала йому “засунь!” –

і замість нащадка матимеш, Дніпрополе, знов мудла.

Через роки вода пришвидшує біг,

часом від плавок Петровки – як із лавини, плин:

у магмі апокаліпти селянські горять традиції

і заграви догоряють, ходячи по тобі,

а “батько” наш забирає все, що ми здобули,

століттями здобували і втратили в цій добі.

Із малокаліберки шмалить по зграях пташиних син

першого тут вождя. Майбутній генсек

ставить на розподільники вивірених людей,

не тямить нічого майже в теорії і в марксизмові,

з міщан, яким все до фені, де маца й чебурек

на рівних, тесть його був із рабинів, іудей,

а сам він, мовляв, з Росії, хоч дід – балаклавський грек –

такий накатав життєпис, повзучий, мов скарабей.

Входять у моду буги-вуги, рок-н-рол,

дудочки, мідь на пряжках і вигнутий мокасин –

ознака якоїсь касти – посвячених, недоторканих,

які й тоді в капцях білих бачили комсомол,

а десь у палаці графа пробують клавесин

і звуки із нього линуть найбільшою із крамол

між примою бального танцю і тінями балерин.

Бабця з Плутархом, скло вітрин і вуаль

древня, з дагеротипа шляхетні риси і скрип

з прононсом французьким голосу, Надсона шанувальниця,

живим його навіть бачила, манжетів крохмаль

поскрипує Вербицькою, вбраною в манускрипт.

У місті закритому, як Фаберже крашанки резервуар,

уламки дворянських гнізд вивалюються із крипт.

З тенту – вода на скло. Обріз золотий

пам’яті ще не зблякнув, розірваний з корінця,

з папером верже чи рисовим, з творами Боборикіна

й Шопенгауером недочитаним пролетить

і ляже десь поза містом у золотих пшеницях

або на козацьких соборах засвітить усі хрести

і так з позолотою зв’яже кожен забиваний цвях.

Згарища понад Самар’ю, дальні Чаплі?,

горньої Половиці собори і вітряки;

Кодак, де опальний гетьман топтав маєстати армії

загарбників, на парсунах – гетьманші й королі;

зимівники вільних птиць, і пороги та байдаки;

скільки ж на нас понавішували, хто тільки не наплів

про це нісенітниць, найпаче ж – куплені писарчуки.

Всі подарунки долі й перших осіб,

включно із містом, взяли на колоніальний смик,

вже навіть і пес останній тлумачив тупоголовому

професору-невмираці – не на імперський триб,

вже песяча кров псякревна поспіль четвертий вік

доводить, що іншокровні мають не менше хиб,

та знов прапори на флянері об дерево б’ють “гаплик!”

Про?води в дальню путь. Во ім’я Отця

Сина і Духа “Amen!”, і – каменем у глибінь.

Оспівувач дискоболок лише не на жарт зажуриться,

що ні з ким буде ходити з вудкою на бабця,

а в день, коли він загине, випорсне волосінь

зі спінінґа диску – видно, зачепить блешня мерця

і десь під порогами тінню із вершником вийде кінь