3
Юрій Буряк
Тягне із дна. Брезент воду збив.
Тропіки. Тепла злива – супроводом для розмов,
де тему нічні прожектори, темряву пробиваючи,
намацують понад містом, схрещуючи лоби,
й розходяться, мов іспанці, граючись у любов
серйозніше, ніж здається, правдивіше, ніж якби
ти зміг би це полюбити або, ще гірше, любив.
Гра у вокзали, в мандри. Скільки жінок
згадує, відірвавшись від клопотів, що ти є?
Чи Лідія, чи Галина (котра з них, до речі?) згадує?
Мости згоріли давніше, було це вже так давно,
що дном океанським стало навіть ім’я твоє
і тільки, буває, часом летить удень кажаном
чиясь базгранина і вітер брезентом об дошку б’є.
Перший рядок з Бодлера, з Едґара По –
зал університету з Потьомкіною, і там
уперше відчув, як слово триває в собі відлуннями,
немов гудки зависають, линучи із депо
кудись під ігренський берег, передають мостам,
що потяг пішов, чекайте, і ось пролітає по
роз’їздах між стрілок відлуння цвяхованого хреста –
цвяхи, які заб’ють у тіло чиєсь,
з наших буднів не чути (чим тішився попервах),
а потім як продуховина – швендялка полкова майже,
коли вона не в минулім суща як правда й честь,
на бакенах серед ночі видима в ліхтарях,
не втілена в образ, раптом показує курс і в рейс
береш її дороговказом – яка не є, а зоря!
Чуєш, як дощ хлющить. Озерка, весна
з Гамсуном українським, з афішами “під модерн”;
знайомий з Озерки скаже: “Тобі б десь на кіностудію,
в глибинці завше гнилизна. Провінція, старина,
іще й не таких поклала, мовчки забила хер.
Тут скоро запліснявієш, повір старому, він зна.
Під цим ось асфальтом, ти знаєш, скільки пропало озер?!”
Бачиш себе в тополь зі степу ході,
бачиш, крізь тебе йдуть, гойдаючись, у далину;
майстерно опальний маляр окреслив тодішні настрої
(ще більше впало в немилість, ніж за царя, тоді);
униз опускали, в ніч, подібно до дна і сну –
одних, а свідоміших брали вилами по воді
водити, ганяти воду, сурмлячи, по казану;
люди в котлах імперії, піднятих ліс
рук, ідоли, корида, опудала на биках,
магмою виривається енергія мас нагору,
нації і народи – дріжджами у заміс,
колос держави росте, на глиняних йде ногах,
вводять сюжети з Біблії в мрії про комунізм,
як у ретортах плавлять біос у таборах;
лінійки піонерські, стяг на шпилі,
вогнище біля сосон, вітання пролетарів
і випад у центр з лінійки – під сонячними ударами
героїка знепритомлень, тобто перший політ
у космос, куди Гагарін, знав би, не полетів;
ракети із цього міста летять довкола Землі,
а боєголовки із нього світ контролюють (напів).
Більма в очах, контроль, з корінням – під прес,
профі антисептичні, з пластики інструктаж,
на привидах з буцегарень, у смокінгах, міллю битих (еtс.),
що цноту охороняли імперії (sic!) CC
CР, військкоматів сморід, допитів антураж.
Дніпрополе, телефонів твоїх і кількох адрес
не виманив би і диявол, убраний у камуфляж.
Краплі води в лице. Готель стилю фольк,
взимку ілюмінований, з нечистю в номерах;
у зодчого й підприємця набратись краси і розуму
сподвиг маляр безпритульний, дав мені телефон…
це там була батьківщина… дух її не вмирав
у тризубі, стінах із дахом, у вікнах стрілчастих форм,
з портретів нічних “України” являла себе мораль,
вся у вогнях. Вночі – міраж-корабель
вохрився, і надвечір запалював стільники
у вікнах яскравих, ніжних, затемнених за завісами
тлом з Тиціана – бордо, а брунатним – як Рафаель…
Тисячократ барвистіший мальований був Ніким –
феєрією олійною з виходом на панель,
і тільки від входу до холу – кров’ю позначений кіль.