Початкова сторінка

Юрій Буряк (Київ)

Персональний сайт українського поета

?

Грузія. 1982

Юрій Буряк

Святої Ніни череп’яна Мцхета,

форпост нагірний Джварі, й серед плит

(такий пасаж!)

набір для трафарету:

Ісус-канатоходець, як міраж,

але – не справжній, схожий на репринт,

і Вифлеємська зірка, мов комета

з малюнка Нарбута. Тепер чимдалі

дорога важча, де серед снігів

харчевня та

і миска із хінкалі,

сувора недоступна висота,

порожній знак давно забутих слів,

як, власне, й смак, скажімо, цинандалі.

Тифліс. Лаврентій Павлович у фарах,

точніше, резиденція його;

час каяття,

імперія на марах.

«Нас три мільйони! А вони – “злиття”! –

говорить Аміран. – А вас – ого,

аж п’ятдесят!» “Але свідомих – пара,

і з більшістю, здається, несумісна”.

Водій, котрого звуть “Марсель Марсо”,

бере лаваш,

і логіка залізна,

де фігурують кількість і метраж,

діставшись безповітряних висот,

спускається, як вечора завіса

чи жалюзі прозору до пекарні,

де зупинився час. І це – Тифліс.

Фунікулер,

як полоз повз ліхтарні

стовпи, повзе додолу до печер,

від Пантеону – повагом – униз,

у беріївсько-сталінський терарій.

Шалікашвілі, арлекін тифліський,

багатодітний і щасливий мім,

уже – як брат,

старим провозить містом,

доповнюючи словом корелят,

на гору нас веде, у власний дім;

він є артист, і стіл – з грузинським блиском.

А вранці над великим стадіоном

портрет вождя піднявсь на повен зріст:

смола й гранат,

і стрічка похоронна

окантувала з Брежнєвим плакат;

генсек з вітрин дивися, з вікон, крізь

шкло, оплакуваний гейби як persona

non grata, в кожнім закапелку міста –

з Індірою і без, усміхнений і злий,

при свічечках

і при Зірках сяйнистих

Героя, що освітлювали шлях

від Кам’янського до Москви прямий

найпершого в країні комуніста.

Кнурі чорняві на задвірках Поті,

в них щось – від іншого вождя,

тому – й метал,

і траур – на заводі;

під зсунутим портретом “генерал”

читалося, “ісимус” того ж дня

з широких кіл на пси пішло в народі.

З радіоточок пролунали четьї,

гармати гахкали й щораз державна мідь

вдаряла в такт,

допоки на лафеті

лежав генералісимус-мертв’як,

та в домовину обірвалась кліть

і хряснуло, й немов по естафеті

державу з рук у руки перейнято

і Поті, з кабанцями у дворах,

й автобус наш,

що виїхав на свято

й через вождя застряг під абордаж

того, що відбувалось у верхах:

новий на трон мостився імператор,

там натовп голосив, що хоче в НАТО, –

ворожі голоси лякали світ…

із Тбілісо

прорвалося стакато –

ансамбль Сухішвілі, і Марсо

гримасою передавав привіт,

а похорон завершувавсь парадом.

Многоголосся, як гірські потоки,

Шота бузки персидські і Тамар

у вежах міст,

як сам Кавказ, високих

і в білині снігів його соліст

в душі такий розламує стожар,

що в очі напливає образ Бога.

І кров Господню зернами граната

з вардзійських розписів, гірських леґенд

ти п’єш з вином

імеретинським (влада

відвідини фортеці Гунійо

на запобіжник ставить як акцент).

А ти – вже камінь із каменепаду –

в ущелину вузьку летиш з Вахтангом,

з Хевсурії – в авто – не доведи!..

де світу край,

і це – перед світанком.

Ось – Пекло – і Чистилище – і Рай:

Бадзагуа Тамаза до води

дорога, що вела його за Дантом.

Батум і журавлі Гудіашвілі

гуділи і Канчелі капітель

різьбив з октав…

і ще б якісь півмилі,

і в море залетів би той літак,

у корпус увігналась вітру дрель –

бортпровідниці валідол носили.

Аж ось – і смуги злітної панель.