Tartaria. 1984
Юрій Буряк
Був жовтень, дощило, та вже на світанні
літак відгортав
темні хмари над містом,
що, наче гравюри облоги Казані,
з понтоном імлистим,
важучий кристал
являло собою, і виступ на виступ
підводились плетива кристалограми.
Бескид голови,
де правничі системи
були складовою тієї програми,
що Кремль на Кремль
(Казані й Москви)
зведуть воєдино і гейби окремо,
бескид голови Ілліча в alma mater
вирізьблювавсь так;
схоже, тільки в уяві –
куди цікавіший казанський театр
з Туфаном і Рафом
одну із вистав,
з якої дізнався я, що і Державін,
не лиш Карамзін, а Турґенєв й Кутузов,
і несть їм числа,
родом – справжні татари;
не лиш сабантуєм, не тільки наврузом,
в Союзі прокислим,
еліта ж була,
хто кров мав татарську й російською шпарив.
То хто ж тоді справді, скажіть, росіяни?
Кого не візьми –
більшість є нетутешні:
з Хохландії родом або з Татарстану.
“Та був іще Пєшков.
Пишаємось ми,
що жив у Казані недовго”. “А решта?”
Про це говорили підпилі татари.
“І ти Білий Вовк –
з наших, прізвище тюркське”.
Давно під шофе, від вокзального бару
періодом юрським
війнуло з розмов.
Вже й матір загадали, не Леніна – Кузьки.
Тукай і Джаміль тостували з кумисом,
Болгар і Буляр,
Кул Галі із Джафаром;
і очі нордичні татарського міста –
в минулім, як фари,
минуле ж бо яр –
Холодний чи Бабин, відоме й татарам.
(У Києві вперше почув я від Рафа
про той кегельбан,
кеглі з Політбюро, над
якими лунатиме скоро відправа.
“Ти чув, як нас Рональд
назвав? Канібал,
імперія зла – наш Союз непоборний!”)
З обличчями гурій стрічав я татарок.
Одна Санія –
світлом серпня подосі;
осягнення власного страху намарне,
а духу сподобся
і дух возсія:
це те, що відкрила мені рання осінь,
коли ми із Рафом пливли теплоходом
(з Казані назад),
де війну в 43-ім
він стрів пацаном, і плотами по водах
тікали із пекла,
горів Сталінград,
це мовив і глянув на жар в сигареті.
У нижній каюті я “Темні алеї”
не раз погортав:
Бунін, бувши естетом,
подумалось, якось уник гонореї,
і дам з пієтетом,
мов книги, читав;
А Волга пливла Жигулями і степом.
І третього дня на стоянці я вийшов
(Саратов був це),
взяв до аеропорту
таксі (жаль, що Рафа залишив),
квитка, перш ніж до борту
стати лицем.
“Ні пуха!” – гукнув. Став на трап. Чую: “К чорту!”
І рейсом на Сімферополь вилетів до Санії.