3

Юрій Буряк

1960-ті

Наш будинок 2-поверховий на 3 під’їзди, з високим горищем з вигадливою системою бантин і сволоків, ідеальна місцина для схованок і тайників, лиш аврукання голубів порушує таємничу тишу, в шпарини з-під шиферу й черепиці, крізь слухове вікно промені висвітлюють найпотаємніші закутки, інші щоразу в колобігу денному на коліщаті сонця; міріадами часток пилку і пилинок світ Птолемея чи Фламмаріона, фінікійських астрологів чи мореплавців часів Крузенштерна входять у всесвіт парадом планет у легковійному протягу зі своїми метеоритами, кратерами на деревині, що спрямовують біос у шари геології, наближаючи час до масштабів космічних, зі своїми дощами комет, зорепадами в світі пилинок, у домішках різних глобальних його катастроф, які нам непомітні; краєм розуму око запитує: протяги в небі значно повільніші – тисячоліття минають, а порошинки зірок світять, і навіть коли не світять, то світло від їхнього світла пронизує протяги давнього часу і ті, які щойно з’явились, і світять, як світили вони Динозаврові, Птолемеєві чи Фінікійцям; зі слухового вікна ти вилазиш на дах, попід крону тополі, найтовшої з-посеред пірамідальних, що ватином усіюють землю у травні, іскринки з кресала чи спалаху сірника досить, щоб погубити величезні плантації пірамідальних тополь; аж на три з них твій батько повісив шпаківні, і помешкання ваше любили шпаки і виводили шпаченят, під весільними співами злегка тремтіли шибки, й над дверима балкона було ластівоче гніздо; на розі будинку – турнік, хтось із Хламу притяг довгу трубу і зробив поперечину на розгіллі тополі й осики; серед нас були справжні гімнасти, я до них не належав, та колеса крутити умів, це – поєднання радості м’язів і зору кругове обертання: у розплющені очі влітають у певному ритмі будинок, дерева, земля, небеса – і якби на балконі стояла найкраща школярка, було б видно і те, що спідничка з сатину ховає; на подвір’ї – столи, де збираються після поїздок доміношні фанати і засиджуються допізна тут, об метал семафорного диску б’ючи доміно й коли хочеться спати, то вночі ці удари об стіл – наче вибухпакети чи вибух петарди, як і ляндрочки – винахід, власне, місцевих умільців, як підпал, самостріл чи кобилка, якою сексотів катали на яйцях; вибухпакет, якось вкинули до туалету, де сидів наш директор Жирнов, після вибуху він вибив двері зсередини і пробіг 100-метрівку за 9 секунд, як казали, хоч і був з голови і до п’ят, наче негр, покритий лайном. Двері дому, точніш, під’їздів, навстіж відчинені завжди були і виходили по обидва боки будинку; на зворотному боці від нас жив матрос дядя Вася Кусто (справжнє прізвище – Кустов), і щовечора, сидячи біля штурвала на балконі, він винце попивав й віддавав, напиваючись, доміношним фанатам команди на фені моряцькій; зліва від нього пожежна драбина йому уявлялась чимось на кшталт сходів на щоглу; він ніколи не сходив на берег і помер на своєму містку, виглядаючи землю, біля дзбану з вином; ще коли він живий був, то став очевидцем і першим із глядачів серіалу “Балкон тьоті Міли”. Тьотя Міла жила на сусіднім балконі серед ніжних півоній і витких пурпурових троянд; весь будинок зібрався дивитись кіно: із сусіднього дому прибігла розхристана жінка і з криком ввірвалась до нас у під’їзд і, гамселячи в двері балконної феї, кричала, що в неї сховався її чоловік, у коридорі зібралася група підтримки, вболівальники нашої тітки; бідолашну дружину гульвіси утішали жінки, а бабусі сиділи на лаві рядочком із очима старих черепах; а в цей час дядя Вася гукав тьоті Мілі, аби швидше робила пролаз у трояндах і дала полоненому змогу пройти по карнизу і рукою дістатись драбини пожежної; весь будинок зібрався внизу, і чомусь було жаль тьоті Міли і вродливої доньки її, котру звали Таміла (і коли по літах, через років багацько я читав або чув щось про тигрів таміл-іламу, то пригадував доньку і маму, і “тигра”, якого знімали з балкона дядя Вася і КО, честь рятуючи нашого дому).