4

Юрій Буряк

1965

Була зима, ми сходили до очеретів затоки (тоді ще там водилась риба, стоки заводу не затруїли воду) з куницями та спичаками з відчуттям, відомим екстремалам та майстрам підводних ловів на мотиля, мормишку чи гарпун; тріск льоду під валянками попереджав нас про суворість можливого перебігу подій, про них розповідали старі рибалки, та все одно виходили на лід; десь у далечині розливу, де протилежний берег, за кілька кілометрів од рибалок на мопеді якийсь бідаха намагався переїхати Самару з Одинківки до острова Сергіївського і зник так само, як з’явився, в якійсь із ополонок чи продуховин у льоду (“Тепер його знайдуть аж навесні”, – казали нам досвідчені рибалки);

ми сходили з гори до берега протоки – якраз напроти того місця, де мене малим навчили плавати сусідські хлопці-підлітки: за ноги й руки розгойдавши, кинули у воду; і, звісно, я сокирою пішов на дно, та й це вже передбачив ритуал посвячення в самаритяни, і мене, як жабеня, хтось викинув на берег;

не встигли ми пройти й ста метрів, як попід очеретом тріснув лід, і мій товариш почав тонути – видко, дно було десь майже під ногами, бо піднялась муляка, я впав на лід, як нас учили в школі, і дригалку (так вудка звалась) простяг йому й потяг на себе; лід ламкий під ним провалювався, але якось нам вдалося виборсатись із баюри; цим і скінчилася б ця риболовля, аби не бігти назад, додому, а це десь кілометрів зо три щонайменше; ми видряпалися знов нагору й побігли спочатку залізничним насипом, а потім лісом, були вакації зимові і мороз сягав до мінус 20. У штанях ватяних і батьковій куфайці товариш мій чимдалі схожішим ставав на космонавта й водолаза, вбираючись у льодовий скафандр; пробігши з кілометр, він рухався дедалі важче й падати почав; на ньому одяг крижанів і, сковуючи рухи, різав тіло, довелось тягти його на спині; був зимовий ранок, усі ще спали в зимовій сплячці або сиділи по хатах; ми ледве з ним доплентались додому; йому розтерли спиртом тіло, і з тиждень хлопець не виходив з хати; він мав чудовий слух і на льоту ловив мелодії, підігруючи на акордеоні; а після нашого провалу замкнувся у собі, і музика стосунків дружніх десь провалилася – чи в тій затоці, чи в душі, де продуховина відкрилась; я теж ходив на музику: мої батьки вкладали кошти у нездару, котрий прогулював уроки, – єдина користь від навчання, що потім знадобилася у спорті, – ліву руку, якою я розтягував баян, я добре накачав і, хоч не був шульгою, та в боротьбі класичній, якою згодом захопився, ця диспропорція в оману вводила моїх суперників й мені здавалось, що я найкращий на землі борець (звичайно, у своїй вазі); так-от, йдучи “на музику”, я завертав до запасної колії електростанції, де був один вагончик з пробитим дном; і ліз туди, схилившись на баян (його носив я, мов рюкзак, зачохленим), спокійно додивлявся сни про літо, про своїх собак, про вчителя, що без успіху учив мене чогось, що музикою не було ніколи (в шкільному зведеному хорі та оркестрі я “грав” супутника сигнали і, як шпигун, сидів посеред Білок-Стрілок та інших виконавців попурі); а якось я прийшов раніше і забув постукати у двері до найбільшої шкільної зали, де вчили що-най-та-ла-но-ви-ті-ших гри на роялі, там застав свого учителя в момент, коли той віртуозно доводив роялістці якусь нову програму в неймовірній позі, зад вчительки шовковий при цьому зблискував з-під плесировки, розтягуючись, як міхи баяна, і в такт звучали гортанні зойки ніжного сопрано. Так після цього я утрапив у немилість, зазнав опали і записався на класичну боротьбу.