40

Юрій Буряк

1966

О, мандри наші на південь, коли відмінники і кращі учні сідали у вагони і за вікном серед червневих околиць виринали знайомі краєвиди: міст гуркотів понад Самарою, де ловили раків, і ми в’їжджали у степи південні, і пролітали за вікном будинки, мотоцикли, кози; села вздовж ставків, зелені лісосмуги (не спалені й не знівечені, як тепер); мости понад вузенькими річками, озерця із качками й очеретами; і чимдалі в степ, тим більше олив із жовтим квіттям з дрібними ягодами, що достигають у серпні: смак маслини – прикметний для Вузла; в дорозі траплялися пригоди: коли ми проїздили дамбу над Каховським морем і милувалися водами і небом, у шибу вагона влучило каміння – посклили місцеві андруси чимало вікон, у краях махновських кров бурхала у жилах нащадків анархістів, що плавали в човнах і збиткувались войовничо з пасажирів, що їхали на Південь; пригадую зупинку під Євпаторією, у Прибережнім, де персики диковинні я вперше смакував; наш потяг поставили на рейки запасні за 200 м від моря; було доволі вітряно і з нас один сміливець (Юрченко) стрибнув з розгону у хвилю, був збитий з ніг, відкинутий на рінь, й вода, збігаючи, зірвала з нього плавки; маленькі й більші незліченні мушлі равликів демонстрували скарби підводні; ми й без масок розплющували очі під водою – дивилися на пересування крабів, креветок, на бичків морських, медуз та голок, а якось упіймали біля берега у шторм велику рибу, схожу на електричний скат; ще якось, за барханами піску, також був вітер з моря, на гребенях високих побачили крізь воду зграю довгих риб, які пливли так близько від берега, що, здавалось, їх вихлюпне на рінь; але вони були мудріші за хвилі і за нас; над Феодосією ми були у лісі, на горі, внизу лежало місто Кафа, з церквами вірменськими і з галереєю Івана Айвазовського; і те, що я на марках бачив, побачив і на власні очі на завеликих полотнах на всю стіну високих зал; Судак, де Марко Поло зупинявся, і мури генуезьких веж; могила якогось генерала (ще до Кримської війни померлого), з двома колонами і пальмовими гілками з металу угорі, які переплітались, символізуючи любов родинну до жінки, похованої поряд, запам’ятались дати – різниця в тиждень, майже водночас; на теплоході “Адмірал Нахімов”, який потоне в епоху Горбачова, нам не вдалось поплавати, хоч завуч Башмаков пишався тим, що плавав на ньому торік із учнями; у Севастополі вражали стіни скель із вапняку, подовбані під житло якимись скелелазами з минулого; запам’ятався будинок під черепицею над прямовисною стіною, оповитий плющем чи виноградом; за Акерманом, пізніше, напроти Каламіти, ми зупинялися у березні, коли з’являються квітки і перші бджоли; на схилах бачили сліди татарських сіл дорогою до ґотів на Ескі-Кермен, та це було вже згодом; а тоді ми зупинилися у Ялті, в школі і спали на підлозі (запам’ятався прес на животі – як панцир черепахи, і твердий, як той), ущелина із ручаєм, Нікітський ботанічний, де з-під пальми вийшов негр й до нас звернувся: “Драстуті, дітіскі!”, він був із Гани, і схожий, як здавалось потім, на радісного людожера-президента, котрий, до речі, гостював в “Артеку”; там само, в Ялті, десь неподалік, коли ми йшли на гору, під ногами валялися уламки надгробків з мармуру і туфу з фрагментами якихось написів арабським шрифтом, подрібненими камінцями із рештками цих таємничих літер бруковано дорогу до їдальні.

О зустрічі цивілізацій у давильні часу і ворожих настанов, та це, як хвиля, що збиває з ніг; колись отямишся, людино, і зрозумієш голос моря, яке також не вічне.