42
Юрій Буряк
1969
Дніпро і залізниця, Амур-Нижньодніпровськ, була там станція, колись перед мостом, внизу, де острів, де стояли баржі, а далі здіймали шиї величезні крани портові, і я любив нічні автопортрети на електричок склі з біжучими вогнями крізь обриси обличчя; там, над садками Кирилівки, лунало “Арлекіно” (а ще далі, під високими тополями, жила смаглява прима бальних танців, амурська айстра між бузків, котра мене не встигла покохати, котру я так любив, що деревом одного разу ледь не став, пронизаний термітами кохання; це сталося в Кривому Розі, 73-го): там жив мій друг т. зв., й до нього 12 квітня, сівши в електричку, в сорочці білій і в костюмі новому я їхав на д. н., запрошений, як видно з протоколу, для чогось іншого, аніж відзначення його уродин; вперше побачив В. я на обласному літоб’єднанні, де брат мій вів засідання і де я познайомився з т. зв. літбомондом тодішнього Дніпра; цей В. читав російські опуси про голих мудодзвонів, котрі сидять у лазні й чешуть яйця, і вірш той починався так: “А в прєдбаннікє бабнікі…”, всі вони “нагішом”; сам він ходив у капелюху мадярського крою і зустрівся зі мною цілком випадково (гадаю, так) на кінцевій 9-ки, де зупинявся і 6-й трамвай, на площі Островського, що біля в’їзду на міст амурський; загадкою лишилось досі, хто настукав про цю, як трактувалося в доносі, нелегальну сходку, де я не виказав лояльності належної перед особою (назвемо її Х) і нібито було в моїх словах щось дуже анти… (я думав, що вони дізнались про сербську хроніку і виступ Івана Гончара у машинописі, передані мені Сокульським), тож дуже анти… це сказано було мені у кабінеті обласного КДБ, куди мене доправили в автівці прямісінько із ректорату, про що мене вусатий переляканий декан завчасно повідомив просто в коридорі, не пояснюючи нічого більш, і там, у кадровика, в долині смерті, на мене вже чекали – якийсь сіряк з мармизою мокриці, котрий мені сказав, щоб я, не озираючись, виходив на вулицю, сідав у “Волгу” на сидіння ззаду, що я, звичайно, й виконав (авто було зашторене), але хвилин за десять-двадцять я побачив шлагбаум і вартового, котрому дали команду пропускати, і чорним ходом ми ввійшли в той дім, куди заводили Сокульського, Кульчицького і Савченка, і багатьох із тих, котрі не поверталися назад (принаймні такими, якими входили туди); із ліфта я побачив стіннівки “Прожектор”, “Сигнал”, “Служу Отчизне”, “Чекисты Приднепровья”, щось на кшталт цього, а далі – ізольована кімната і переказ розмов у В. на д. н., яких я вже не пам’ятав дослівно і тоді; а потім по декілька разів мій візаві виходив (“по нуждє”) і знов заходив; це були прийоми залякування, та зрештою, назвавши всіх, причетних до “українських кіл”, цей хер запропонував мені всерйоз зайнятися стукацтвом; мій друг його, як видно, не цікавив, але за років шість, які минули відтоді, після провалу вербування вони оголосили полювання, і через друга В. переказали, що думають про мене (чи наказали йому, щоб він переказав); що думали вони про нього – я не знаю, але, коли минуло тридцять років, В. сказав, що тих, на кого падала підозра, в той день веселий, 12 квітня, сорок років тому, коли в костюмі новому і в сорочці білій я прийшов на свято – тих людей у нього на дні уродин не було; можливо, й так. Тоді й мене у нього не було. І все це – сон давноминулих літ, коли у місті лютував апартеїд, і партгеноссе виносив несправедливі вироки, і ви руки йому не подасте, за колір шкіри вироки, за звуки мови й за те, що ти був здатен думати не так, як стадо, що ходило під транспарантами, мальованими В. (це був його постійний заробіток, який йому до біса, мабуть, остогид. Ну, не любив же він його, цей заробіток, за малювання гасел “комуноманіякам”: “Вперед, к победе коммунизма!”). А переміг капіталізм. Ну, суки, не допрацювали.
43
1972
Передосінніх пляжів ностальгія, коли спадає спека, і жінки останнім кавалерам негодящим готові все віддати, що берегли для принців мрій своїх. А в принципі, буває й навпаки. І тут було, я певен, навпаки. Пустельний пляж затоки, вже пора не та, але ще звичка літа діє і ти приходиш, і вода із дна джерелами тебе попереджає, що ти не морж й Самара не мала; твій зір зненацька ловить у положенні із п’ят до голови, з лобка і вверх, доволі гарні форми не дівчини, але іще й не жінки, і пагорком Венери в тебе цілить хіть, і ти, на мить забувши про олександрійські вірші, лягаєш біля неї: ризик твій на грані фолу, та пляж – німий і сонце гріє аж занадто кволо, а хочеться тепла – не затинайсь, ти ж не заїка, ніколи не питай за чоловіка (затям – або злякаєшся ти сам, або на даму наведеш зажуру, вона ж не схоче рідному за шкуру…), ну, одне слово, – мова про культуру у сенсі щонайширшому, щоб стати на вищий рівень спілкування статей – контактів і взаємин і відносин і плавно опуститись до статевих зносин; вона була з Архангельська, дружина офіцера, приїхала до родичів і їй цей кліматичний пояс був рідний, як вона казала “майже свій”, води краплинки зма-ху-ю-чи з вій. А я був сам не свій! Й призначив їй побачення на вечір; я знав один відлюдний парк, де на ніч із околів зліталися бездомні горобці й обліплювали древні дерева, одна незручність – у послід голова і плечі калялися, і це могло нам зіпсувати вечір; у тому парку була альтанка, де залізничники проводили наради, туди я і повів свою наяду. Не пам’ятаю ясно слів її, але глибокий тембр, чудовий голос, і горобці були, як солов’ї, і ми пішли в кар’єри, Кобо Абе тоді читав я “Жінку у пісках”, і на піску мій дах поїхав і сам я пересвідчився, що офіцерським “жонам” подряпини лишають на литках не лиш зірки і танки на погонах.