44

Юрій Буряк

1971/1973/1975

Юнкери стояли на узвозі з Європейської площі Києва на Поділ при дорозі; юнкери під Потьомкінським домом у Катеринославі в парадних мундирах; прапори невідомих країн, а точніше, в невідомості зниклих до наших народжень; а ти танцювала – блакитної зали, де сяяв паркет, я вперше побачив букет з пелюстям із айстр найбіліших в палаці, в палаццо дзеркал венеційських; ти, айстро амурська, царице бузкового квіту, яким облітає Амур і сам починає летіти, Дніпром перевитий; я пішки мостами ходив, я дивився на воду, на міць випробовував нерви, на пружність перил – і ти над вогнями Річпорту й Петровки, що ставали вогнями картини, які накладались роками як фарби на фарби, о tabula rasa Амуру, з твоєї сторінки тих ритмів, які твою кров переймали, будинки, мости і вокзали; дзеркала водійські трамвайних кабін – стрімке твоє тіло і вигини стегон й колін, я лобом збивав ті дзеркала, я сам був маршрутом трамвайним, трамваєм, я біг за трамваєм крізь місто, крізь міст за автобусом біг, але була мить, коли ти наближалась, а я наближатись не міг; з Озерки в корзинах тобі на весілля тюльпани доправив (з Ісааком, поетом, що виїхав у Гімалаї, поет гімалайський, а був, як бендюжник, “Багрицький” з Дніпра); доправив тобі на поріг; але перед тим, балерино, тебе я із тим перестрів, котрого покинеш, бо так не поводяться справжні мужчини, на згадку про той інцидент я маю надтріснуту кістку, що ниє завжди на погоду; його капелюх бумерангом летів од удару – спочатку присів, а потім побіг доганяти, але повернувся убір танцюриста на місце, з якого злітати я мав би з тобою; куди? Над містом дубів зчуженілих, своїм для чужих і чужим для своїх, якого-такого гніздечка я міг збудувати, й для кого з чужих, не таких? Забрати усіх до країни як Божого граду, яку в небесах переможені армії зводять. І я переміг. Я в себе пішов, і в майстерні художника Є. у тьмавому дзеркалі (Грея портрет) побачив себе і бритвою дзеркало, наче алмазом, розрізав від ока до рота, дорогу кривавій сльозі Того, Хто ішов на Голготу (а друзям сказав, що в душі в мене храм, що цей шрам утілює цноту Її, яку мала втратити ти). Що приводом стало тоді ж ідіоту одному, котрий мені рану руками розвів, наквацяти оду про смерть і “попону”, що, здута, над тілом поета пливе під мостами. Так друг мій т. зв. мені підсобив чи витяг із ями.

P. S. Я з нею зустрівся в автобусі на Кривий Ріг, у Софіївці зайшов до книгарні із нею, купив їй “Відлуння”, переклади Кочура з віршем:

По тобі лиш чуже дихання перебіжить,

Душа моя в німім стражданні вся задрижить.

Сказав, що – про нас. Поцілував їй ручку з обручкою, що зблиснула на сонці. Востаннє я заїхав до неї перед тим, як вирушити в мандри. Вона була вагітна. І чоловіком був у неї вже не той син прокурора, з котрим вона збиралася одружитись.

Так вплинули тюльпани (які я віз їй на весілля на двох таксі) на долю танцівниці з палацу графа, востаннє я привіз їй золотистих помаранчів і покинув місто з нею, з т. зв. другом і конторою любителів поезії.

45

1970

Село, ставок і свиноферма. На горі. Мене призначили колгоспним пастухом – телята пасти, для цього слід було, найперше, оволодіти їздою на коні, чим я й зайнявсь і, скочивши на нього верхи, здуру взяв цебро, від брязкоту якого кінь помчав, злякавшись: чим швидше мчав, тим дужче брязкало цебро; я за вудила морду розвернув коневі до себе і всліпу ми врізалися в гурт доярок, котрі на зміну йшли. Так почалась моя кар’єра пастуха (на практиці університетській). Я звик до скакуна і до сідла, і днів за десять почувавсь кентавром, пасли телят ми в полі й на долині із Цумбашем, місцевим підлітком, тепер я ніби іншим зором дивлюсь на себе, того, вершника після дощу на схилі під кутом, аж наче мав би кінь мій послизнутись, але природа так його створила, що й під кутом, підкований не так щоб, він вилітав на крилах і перестрибував ручай в яру і незчувався ти, як в яблуневе віття залітав, і яблуками в груди пручався сад, і кінь у яблуках, як ті цнотливиці, що загравали і до котрих ти залицявся, та далі, ніж цицьку потримати в жмені, не пускали; й купання коней у ставку, взоруючись на Водкіна-Петрова, собі повідбивати міг ти дещо, бо неймовірно важко всидіти на спині коня розсідланого, коли ти голий – щось не додумав майстер, – я плавав із конем, застерігаю (надто – мистецтвознавців), це дуже боляче – отримати копитом під водою навіть по нозі, не кажучи про ніс і низ і тощо; перш ніж описувати красу купання коней, посидьте голим задом на коні з сідлом над головою; з біловолосою Брунгільдою, котра з Москви приїхала на відпочинок до бабусі, я познайомився після купання, чогось випробування; приходив я до неї і в садок, як до Психеї Амур, була в ній скромність і пиха “масковскіх дур”, так-так, не наших малоросійських дуреп, тоді ще танцювали шейк, ще не було металу важкого, і не світав ще реп, і ми із нею не дотанцювали, хоча тому сприяли і сад, і зад, і став, і стоп, і степ; завжди навколо цього крутиться бодяга, у тім селі жила сім’я циган, товаришем моїм на перегонах був циган Цумбаш, як я казав, вершник із леґенд, засмаглий підліток, на Діониса схожий, з очима як блакитний мінерал, і кучерями, з яких звисати гроно винограду мало, та не звисало чомусь; мені він теж пропонував поговорити із сестрою, щоб вона, як “другові” його, мені подарувала ніч на возі зі свіжим сіном, яке він сам наносить; і крізь бильця возу, коли він на оглядини привів мене, я бачив чорні очі з романсу і волосся, перевите дрібненькими трояндами. Але призначеного дня ми з Цумбашем і кіньми з возом разом впали до найбільшої в колгоспі силосної ями; ця надзвичайна подія поламала плани і стала крапкою в моїй кар’єрі пастуха…

Машиною, здається, нас відвозили у місто; я пам’ятаю постать Цумбаша, маленького і добре збитого богатиря, котрий стояв босоніж, у рваних штанях і в розстібнутій сорочці навипуск, котрому я свою адресу дав і він мені на рівні серця, якось по-циганськи, помахав рукою на прощання…

46

?

За вікном будинку, де багато років висять штори, де запилені сіріють шиби, колись давно жив чоловік з сім’єю, котрий любив усе живе сильніше, ніж розбишак з рогатками, нас, грішних, котрі збивали горобців з тополь на залізничній станції; і він, тоді ще молодий, у формі залізничника, міг поганятися за нами, як спортсмен, і декому відбити бажання убивати на все життя; він мав двох доньок, за нас молодших, двох білявок, не красунь, але не гірших, аніж інші; коли ми подорослішали, зі старшою дочкою приятелювала моя сусідка-однокласниця, ради якої я вилазив з даху на тополю й стрибав назад і якось так забився, що кров із пальців просочилася крізь кеди, я був сміливий і дурний, але не завжди; та дівчинка була створінням лагідним і тихим, але одного разу Вузол потрясла жахлива новина; як згодом з’ясувалось, за розповідями вузлівчан, той чоловік застав свою дружину з коханцем, і вона від сорому й ганьби повісилась; та мало того – за рік якийсь чи два у старшої дочки, тієї лагідної дівчини, котра складальницею чи сортувальницею на конвеєрі якомусь працювала після школи, відірвало руку до плеча, й жінки казали, що вона була, мов дві краплини, копією матері своєї; багато років, приїжджаючи на Вузол, йдучи повз той будинок, я бачив давно немиті вікна й заклеєні газетами шибки.