53

Юрій Буряк

Final

1950-ті/1973

Коли вони дізналися про те, що сталося в степу – цистерни з нафтою палали кілька днів, але усе мовчало – усі депо, всі залізничні боси, – чутки із розповідей просочилися крізь нафту і вогонь – мазутне горе вихлюпувало з меж уяви, коли вони дізналися;

тоді, в часи глухонімих вождів, коли усе було під сімома замками і за дверима з панцеру, чутки сюди приходили раніше, ніж брехунці встигали все забалакати,

і кілька пацанів знайшли в товарняку вагон порожній і вирушили в мандри – в напрямку тієї катастрофи, такі зухвалі вилазки траплялися нерідко;

весь Вузол пам’ятав – коли у 50-ті, наприкінці, під час ремонту на мосту побило хлопців об залізні ферми; ще по дахах вагонів ходили на ходу ці мандрівці не задля форсу, а з потреби вдихнути повітря повні груди, як ті пірнальники та іхтіандри, котрі ушир і вглиб перепірнали по пів-Самари – вдихнути вітру, в якому запах диму топки міг похвилинно змінюватись настоями з ромашок, деревію, чебрецю, житами і димами сіл, в яких батьки батьків орали землю, їздили по сіль і вигнані були страшними злиднями й терором –

сюди, в міста, ворожі духові і слову аборигенів цих земель;

розповідали хлопці про машиніста і його помічника – коли цистерни почали валитися і полум’я із чорним димом вгору підіймалось, як з вулкану;

отож, коли вони побачили як нафта язиками полум’я… ні, вони не встигли…

коли цистерни вибухати почали, електровоз гойднуло й він завалився, тоді побачив машиніст, що помічник його лежав, схиливши набік голову і кров текла обличчям, і ніхто не знає, як було насправді…

бознаколишню історію хіба що деребері, місцеві Бредбері, переповісти можуть зі слів чужих,

тож, він побачив, піднявшись із вікна над перекинутим електровозом, що полум’я рікою розлилося вздовж потягу, і вибухи цистерн нагадують апокаліптичні кадри війн перед Кінцем;

він видряпавсь нагору і побіг убік у степ (якби він уперед побіг, по коліях, казали хлопці, то врятувався б);

він біг у степ, коли цистерна чергова, як суча дочка напуст напустила, та вибухом мов язиком шугнула і накрила втікача вогнем назавжди;

казали хлопці: коли б він знепритомнів од удару (як помічник його) й лежав би у кабіні (як той) скривавлений і без ознак життя, то він живий лишився б;

він біг назустріч смерті… а помічник його лежав у перекинутому електровозі, вогонь лиш облизав колеса і відступив, розрісшись по боках, шукаючи нової жертви серед аборигенів цих земель.

Я йшов Іларіонівською в гості до сестри, бруківкою, садки вже квітли; в одному з них у білих платтячках дві дівчинки гуляли поміж яблунь (таких не бачив я в садах Вузла – багряно-фіолетові фантазії помологів і з квітом надзвичайним); мене сестра спитала: – Ти, мабуть, пам’ятаєш ту пожежу? Це хата машиніста, котрий загинув там…

Мені переповів про це Бліро:

вони в товарняку протеліпались до аварійного форпосту, дорогу до страшної зони охороняли спецпідрозділи з пожежників й гасильників чуток, які повзли, як нафта в полум’ї, і на роз’їзді, до зустрічі зустрічних поїздів, коли збавляли швидкість машиністи, –

у двері розсувні, один по одному, як з літака, вистрибували хлопці і вздовж колій бігли, але спізнились, і найстарший з них, заводіяка, виштовхуючи тих, котрі вагались, сам забарився –

останнім вистрибнув, коли між головою потягу і ним лишалось кілька метрів; він вилетів на вихор, як хлопці переказували, і впав на спину, якраз на колію – під гільйотину колеса:

його старенькі черевики летіли метрів з сорок – така душа була могутня в нього (“ефект лелеки” спрацював), а голова лежала поміж колій за двадцять метрів од тулуба…

Він голову вхопив й сльоза, мов кров Христова, текла обличчям крізь мазут…

Київ–Дніпропетровськ, 2009