6

Юрій Буряк

1957

М’який назовні, але серце, оперене на Халхін-Голі, мав соколине, з літами схожим він ставав чи на стерв’ятника, чи то на грифа, й дожив до літ, коли не розрізняв живого від протухлого; це він возив мене з сестрою, донькою його, через Тамбов, Воронеж, у село Петровське, де жив Денис Леонтійович, котрий і знав мій родовід по материнській лінії найкраще.

Ми їхали через Москву – між смертю Сталіна й відлигою Хрущова; о водограї й переходи Московського Державного Універмагу тих часів – із балюстрадами, містками, арками, вазонами по центру й нішами із манекенами, вітринами зі скла і дзеркалами на стелях і в коридорах. Стояло літо п’ятдесят якогось, щось приголомшливо-запаморочливе було в повітрі, у літніх капелюхах летіло сходами і сновигало з пакунками, у сукнях напівпрозорих; у незмовчний гул вулика переливалося струмінням водограїв; о прохолодо мокрої хустинки на чолі й на носі, від спеки чи від утоми носом кров пішла у мене (коли казали “хоч кров із носа, треба нам”, я завжди згадував Універмаг, Москву, і 50-і) і гарна жінка втовкмачувала дяді Вані, що слід робити у таких випадках; понаді мною її красиві пальці з манікюром ворожили, північні очі з прозеленню світились теплим сяйвом; хустинка в її сумочці, намочена в басейні, з парфумів духом легковійним і дотиками холодно-точними на переніссі і на лобі; ми ночували в якихось земляків чи родичів чиїхось, здається, на підлозі якоїсь комуналки, були ті люди приязні й, звичайно, пам’ятали війну, парад із Жуковим, смерть Сталіна і, певно, розуміли нас, котрі шукали гнізда, полишені, між ураганів – біломорканалів, лікнепів і стахановців, магнітогорськів й Дніпрельстанів і Війни; ми довго стояли в черзі до Мавзолею: вожді лежали поряд у скляному саркофазі, кремлівські вартові перепускали групи людей по двадцять, які ішли навколо саркофага, не зупиняючись; я бачив Сталіна на багатьох плакатах, тоді із Леніним обох побачив у гробу; вождь видавався велетнем, вже потім мені на думку спало, що просто це була роздута туша, як той кабан з Орелі, що проваливсь крізь лід і гнив на березі все літо; злотився позумент мундира, злотилися погони генералісимуса, подушка з нагородами, а втім, мій зріст не дозволяв розгледіти їх ближче, тому закарбувався подив – великі пальці Леніна, які нагадували клешні камчатських крабів; а в дяді Вані текли з-під скелець окулярів сльози.

Через п’ятнадцяь років ми з ним ходили на лящів, у заказник, яких ловили на донку; і нас оштрафували рибінспектори і вилучили весь улов; тоді ж, під час процесу риболовлі, він розпитував у мене, що я читаю, чим цікавлюсь, як ставлюся до лінії ЦК та ін. Я щиро розповів про Фіцджеральда, Бодлера, про Фріша і Камю – не розуміючи – кому й навіщо, мабуть, що для себе озвучуючи те, що думав; років через вісім усе це він згадає у парткомі ВДНГ, у Києві, приїхавши до Кончі на відпочинок, він донесе на небожа свого, проситиме, щоб проявили пильність, тримаючи під носом інакодумця; о дядечку Іване, це ж ви розповідали бувальщини з дитинства на Нікопольщині (ще до того, як стати “русскім человєком”), про 21-й рік, про те, як пасли кози й забрели на цвинтар, де бачили розриті могили братські з дітьми із сиротинця – їх звозили підводами живих іще і кидали до ям. Вони ще дихали і пальцями хапалися за глину чи схлипували… Чиї були то діти?! Чиїх батьків?! Чому із ними так повелися Ульянов-Ленін і Батько Всіх Народів?! Чому, розповідаючи про голод, не спромоглися ви й на мавзолейні сльози?