5

Юрій Буряк

∞

О ліс, сосна, сосняк, дух маслюковий хвої; ліс – це пташки завбільшки із колібрі, це вранішній туман у жовтні, тіні й затіні туману й живі заточники й заточки у ватяниках, це вівчарки, це щось середнє поміж утечею і переслідуванням, ти сам втікач і переслідувач, і страх померти у тумані, пропасти безвісти у лабіринтах мряки. Ліс – гострий кут із колій. По лівий бік йдуть потяги зустрічні на Дніпро, по праву біч – уздовж самарської затоки, на валу, йдуть на Губиниху і на Конград; де поїзд підіймається угору довгим схилом завдовжки із життя сестри моєї, котру із братом й матір’ю її Марією, сестрою батька, – батько віз у 47-ім до пункту, звідки вся родина в читинському тумані розчинялась до першої відлиги через десять років, та вже без Галі, без сестри моєї, похованої у тайзі, померлої в свойого батька на руках, бо до лікарні найближчої із табору напівсуворого режиму, куди мій дядько загримів за те, що слухав анекдот про Сталіна і посміхнувся, було якихось 1000 км, коли ж удвічі менше чи утричі, то все одно це забагато було б для батька Галиного, щоб доньку врятувати. Вона померла від апендициту.

Цей ліс у жорнах спеки, жорнах літа – казкове місце для юнацьких медитацій, казковіше, ніж ті, що оспівав Горацій у дешифрованих листах; як пахне дика морква, які смачнючі козельці, хоча від них ще довго липнуть пальці і бабки наздоганяють одна одну в гонитві і жазі до парування, і фавни липнуть до дівчат, а німфи задирають ноги і солодко в кущах ячать; тут все насичено Платоновим коханням, розлитим у повітрі молоком, і тут безсилий навіть дядя Ваня із кодексом сексота й партквитком.