8

Юрій Буряк

1972

Це дні, коли щось відбувається в серці, дні, коли щось у серпні стається. Хмари були понад сонцем і дюралевий човен нагрівався до риски, коли мав починати вже плавитись, ми рибалили, кльов був поганий, дядя Ваня казав, що я винен у тому, що ми без улову: якби я не стрибав раз у раз, то й риба була б, ну, а так – марне гаяння часу. Сонце стояло в кружалах серпанку, а скільки було тих кружал, я тепер не згадаю; понад сонцем пливли кудись хмари; окунь ганяв зграї риб і все видавалось великим й водночас страшенно мізерним; біле волосся плавця, набираючи воду, коли брасом він плив, бризками вибухало, і води збурунені піну лишали за тілом, а тіло виривалось із вод за руками і водою на м’язах від сонця ставало, як час на гнучкім дзиґареві Далі; дядя Ваня сидів під своїм капелюхом трофейним у штанях з дерев’яними ґудзиками, які він привіз із Далекого Сходу, з узбереж Океану, – не зняв же з гапонця якогось, не міг же він бути, правовірний такий, вірнопідданий, мародером! Риби ховались від нас, навіть раки ховались, сонце з зеніту пекло, човен з дюралю плавився в літеплі.

Того вечора на мене і впала Галина. Я почувався із нею, мов на уламках чийогось кохання: йшли кораблі, а зостались уламки, але й на уламкові реї чи щогли краще пливти не самому, а в парі із кимсь. На ній були джинси й тільняшка, й була вона дуже такою, з якою хотілось пливти в Океан.