12

Юрій Буряк

1971

Ти не чуєш погоні, ти вовк, білий вовк, ти не чуєш гонитви, мисливці далеко, але вже вони вийшли на слід, звук мисливського рогу із дальнього лісу пробиває шари товстостінні, пробиває і лине над твоїми слідами; сніг рятує тебе, альбіноса, коли зграю братів-сіроманців розстріляли впритул по одному;

а дух цього лісу, дух цього снігу вовчого бога свого пам’ятає, нори і навички зграї; скоро з’являться вершники і гончаки, скоро небо палатиме від стрілянини; запах пороху, свист картечі і посвист куль тиснутимуть у скроні й залишиться тільки одне – знову стати людиною і пройти крізь мисливські ряди здичавілих людей. Хай подивляться в очі тобі, Білий Вовче!

Заганяли в аудиторії, труїли дустом своєї ідеології, мов тарганів; рештки народу – дівчатка із сіл, що з другого курсу переходили на російську, винародовлювання українства, дозували його, наче ліки, воно було їм потрібне як видимість, як протидія повній розчинюваності в розчині радянізму, у кровозамісі рас і народів; їхньому перетасовуванні й вигибанні, кегельбані, КГБані, й щоразу десь пробивало дроти чи спалахував шнур, й вони пацюками розбігалися, шукаючи причин “вазґаранія”; переляканий декан пояснював аудиторії особливості протипожежної оборони; знов палії виникали у надрах розвинутого, недорозвинені, перерозвинені, недоперерозвинені, але не хвилюйтеся – ними зайнялися відповідні служби в чиїхось органах – і виглядають із дупи тих органів гулагівські трупи – і цим туди ж і дорога; о світлі очі тих людей й людські обличчя героїв, з якими я мав честь знайомим бути особисто; їхні руки і чола в голках із терній і голоси свідомих своєї гідності людей: військові, лікарі, телевізійники і металурги, звичайні чорнороби-вантажники та інженери, вони постали із нової хвилі, бо ж хвилі попередні викошувано до пня, тавровано вигнанням, підсаджуванням у офіціоз, у простір безповітряний, у балаган і блазенство, коли за нитку чіплялася нога чи голова і чоловік той смикався, жестикулюючи, а люди, не відводячи очей, плювалися і реготали, і лісом рук підтримували, стрясали зали вигуками “Вбий! Розіпни! Добий цю гадину!” Безмозкий “патріоте”, скількох убив ти одностайним “за”; що так хотів почути від нас, що вивідати, кому слугуючи, ти, жертво тоталітаризму, викидню епохи, що множила навколо себе смерть; жертовники, побиті лезами сокир, жертви не жертовні з очима п’яних мух, що за лайно приймали дзеркала часу, вловлювачі слів і речень крамольних, вичитувачі потаємних умислів і намірів з дияволинкою родзинки, рознощики фекалій, фекаловози зі смолоскипами в руках, запалюваними тільки вдень, з копитами і з битами, з набитими кишенями, поширювачі міток і пліток, ви, жертви стуку, швидшого від звуку, понадстукові винищувачі духу з “душком”, який образив би і муху, наглядачі перебігу і руху лайна в мортирних рурах – ви прагнули усіх їх долучити до запахів свойого дна, задивлені у даль, тримаючи в серцях кришталь, о кришталево чисті трубочисти, ви, для яких не писана мораль, майстри зачисток й загадкових зникнень, вбивств, що починали ніби з профілактик, проскрипцій і дискредитацій, підвальні вербувальники, в клоаці перспективи до співпраці можливостей накреслювачі, мрійники ледачі, що далі носа свого й свого господаря – незрячість виявляли свідомо й підсвідомо; інстинкт самозбереження – в жадобі виживання, будь-що, ціною навіть смерті всіх і вся, псарі царів, на царське полювання запрошення до страти і чекання на страту, як і ваші зарікання – лиш перевтілення в людину – аномальне для многоти слизот перетікання.

Але й людиною нелегко бути, коли ти побував у вовчій шкурі, хіба що нюхом чуєш, хто є хто, бо запах є і в абревіатурі; свій запах має кожна дерев’янка обстарчена; і друзі як приманка в капкані, й тому коли тебе до військкомату тягнуть на аркані, чи відділ кадрів виклика пришле, знай, може бути дуже зле; але не потурай своїм страхам – ти був у зграї, тіні вовчі там, де виживати мусиш сам, вовкам судилося іти супроти смерті на вовкодавів, які ходять, втерті в зимові пальта, в сірі капелюхи, з яких стирчать їх вовкулачі вуха і вовкулачі погляди з-під брів драглями віддають і з тих драглів дорога відкривається жахам, о як до них далеко нам, вовкам, і в людській шкурі гірше, ніж у вовчій, постійно треба затуляти очі й, стуливши пельку, потурать драглям, які у тебе вперилися пильно, ця мотовильня і плавильня людського хаосу злютованості нашій най-най-най найперша перешкода, коли тебе словесним обливають кодом, приходять люди і говорять тобі про це ув очі, і окидають запахом фекалій, то ти зіщулюєш зіниці вовчі, і виїздиш світ за очі (в Італію, скажімо), де не дістануть, може, карабіни, ані двостволки, ні гапони (нехай летять зірки їм на погони!) – ти знаєш, що це може означати мовою людини, Білий Вовче.