Набережна Дніпра

Юрій Буряк

На острові з Шевченком

освітлений собор і міст через затоку,

над містом феєрверки –

тут бучно зустрічали йолопи місцеві Катерину,

але поглянь – яка стяга від ліхтаря сягає ока –

одна і та ж до болю рідна всім картина:

гуляє скрізь міжпуха;

джазмени-чуваки лабають під фанеру,

щось негаразд із духом

у цьому місті душкуватому й задушному до краю –

відпружитися можна, але мати нерви,

щоб витримати цей апофеоз роздраю,

залізні треба, друже

(пора кінчать з епікурейством!), шанувальник стої;

я завинив перед тобою дуже,

бо я такий, як і вони, – на їхній хвилі і в одній стихії,

я в нападі такої ж паранойї

собою вже давно не володію.

На набережній – свято,

я з ними, я святкую свою поразку;

обожнюю цей натовп,

любов до шашликів, до танців запальних, до цеї ночі

венеційської навзір, от тільки б десь дістати маску

і – зняти можна запросто. Але не хочеш.

Ні, цих дівчаток п’яних,

очей і персів, з руками поза шиєю, тужавих

притисків дезодорантних;

дивись на річку краще, на вогні, утоплені у бистрину;

аристократок елеґантних із держави

не цієї, минулої, згадай, були ж – одна в одну.

Такі часи настали –

вони уже давно такі – відтоді, як

з моста в провалля

під кригу чоловік із сином… не впорався із керуванням…

здається, на просторах імперії тоді сухий закон ще діяв.

Я хлопець той, що кинувся із мосту від кохання!

А дівчина столична,

з котрою танцював на вітражах підлоги!

Її камейне личко

гнів не потворив так, як сталося пізніше:

вода струмила тільки в Запороги,

хоч відбивався в ній міст Мірабо з Парижем.