Залізний порт

Юрій Буряк

Степ обірвався, і в Залізний Порт

ми в’їхали без галасу й фурору,

знайшли під винайм хату прокурора

херсонського, що звів тут цілий форт

для скромних громадян і держиморд

за мирних буднів, а не в дні терору.

Все на замках, скрегоче скрізь метал,

довкола – двометрова загорожа,

не вистачає вартового, може,

на вежі і дротів, щоб на сигнал,

коли б якийсь наваживсь екстремал

проникнути, екстрім йому продовжить.

Чого-чого, цього – в нас по заріз,

один із нас в директорському кепі

пішов у ліс дорогою в потребі

і сторчголов пірнув кудись униз,

хоч напідпитку – не до повних риз

був, не як чіп, і, впізнаний по лейбі,

яка блищала, дякувати б мав

за те він Богу, що лишив зачіпку –

ту бляшку, яка видала антипку

і всіх чортів, а їх довкола – тьма,

це мусить знати кожен екстремал,

хто хоче жити, особливо влітку –

коли вже достигають врожаї

і помідори пахнуть по-херсонськи,

а в кавунах, що смугами на сонці

нагадують, що тут усі свої,

не марнували часу й на паї,

не чай пили каструлями цейлонський:

на автобані просто із вікна

напроти мальовничої природи

дзюрчать фонтаном жигулівські води,

що ілюструють хіт із Art-line’a,

бо екскременти в екстремалів на

золота вагу на взір свободи.

Можливо, непродуманий генплан

чи недохопи зодчих автобана

хоч якось, але виправдають пана –

він з міхура ув’язнений фонтан

пролив на европейський автобан,

авжеж, на взір античного титана.

А вранці на горі спинились ми,

і пан у кепі показав рукою

село в долині, де був на героя

представлений, і, вмившися слізьми,

засмикався в риданні, і на смик

йому дали пігулку від запою.

Безсонна ніч давалася взнаки:

баюри під колесами й провали

у пам’яті там образи являли –

то станцію, оспівану з руки

легкої фана чорної нудьги,

то пам’ятник якомусь генералу.

А далі починавсь понтійський степ,

Горацієвий край понтійських сосон;

герой клював Геройську зірку носом,

і не з’являлось жодної з потреб

вінки коментувати й чорний креп

обабіч траси, вибраної босом.

Пополудні нас ждав Залізний Порт:

труси на мотузках, а біля дому,

здавалось, кожного, розкидано кондоми –

те літо било по дощах рекорд;

ми в’їхали, за нами йшов ескорт

із пляжників з кругами, як фантоми.

Було щось від Бразилії і США

у розкоші і в бруді, навіть в небі,

де хмари грали з сонцем гейби в регбі

і дельтаплан вгорі чи дирижабль

адреналіном простір заряджав.

Це був Залізний Порт, і це був серпень.

Об дачу прокурора вдарив дощ,

з грозою дощ, нагадуючи здачу

за грому неправдивих свідчень дачу,

і пляжники молільниками з прощ

з кругами, в пледах, тисячами мощ

на верхню натискали передачу.

На море йшли крізь прокурорський сад

після дощу, між персиків й азалій,

і пахлавою пахло на причалі,

креветки у кульках тягли назад

баклани в море, що дурний азарт

провокувало знову в екстремалів.

До ніг чіплялись равлики і глей,

був умивальник в прокурора й мило,

одне на всіх. Шампанське і текіла,

з пляшок летіли корки – ювілей

тут святкував з дружиною старлей.

Кінчався день і різко сутеніло.

Ми в Порт пішли у пошуках корчми;

на хату, мабуть, глини намісили

(не прокурорську, звісно), але сили

нам вистачило б, певно, для семи,

а не для трьох, коли над ворітьми

побачили з горілкою горилу –

місцевий невибагливий сюжет;

замовили картоплю з огірками

і щось м’ясне. Закохані без тями,

дві парочки ламали турнікет,

один із нас згадав, що він поет,

й пішов співати разом із бомжами

до мікрофона. Був це текст

про хлопця і про гілочку із клена,

яка за ним гойдалась, як антена;

відверто переходила у секс

любов двох парочок. Смердів біфштекс,

нагадуючи відбивну із хрена.