Великдень 1916
Юрій Буряк
(З Єйтса)
Я бачив надвечір їх,
Вони радість несли
Із офісів і старих
Будівель в очах ясних.
Я кивав їм і далі йшов,
Зронивши пусті слова,
Ходу гальмував і знов
Мимрив порожні слова.
Новий анекдот мені
Весь час не йшов з голови,
Уявляв, як його при вогні
В клубі їм розповім.
Бо гадав, що безсилі ми
Й над нами прокляття висить,
Та стигла народження мить
Грозяної краси.
Вдень у полоні марнот була
Жінка ця, а вночі
Вона залишала мирські діла
Й дошукувалася причин, –
Як її голос тоді дзвенів
Сурмою, в красі якій!
Наче вона була на коні
І з нею – смик гончаків.
А цей чоловік учителював,
Кінь крилатий у нього був;
Другий – друг, що йому підсобляв,
Котрий те, що і він, здобув
І на коні крилатому теж
Облетів би, мабуть, весь світ.
Ну, а четвертий – ні се ні те,
Патякало й жирний кіт.
Чи, може, пробачити все йому
За ту, котру в серці носив?
Та все ж і його також пом’яну:
Бо й він, скільки стало сил,
Вар’ятства спекався водномить,
Зняв лахи, які носив,
Коли народження скресла мить
Грозяної краси.
У сердець, що з’єднала мета,
Доля жорстока – їх,
Мов камінь, не обмине вода
Без шуму, вони – поріг.
Кінь, і верхи на нім їздець,
Непевний пташиний скрик
У високостях блакитних десь,
З хвилі на хвилю – біг,
Хмари тінь – на ріку,
З хвилі на хвилю біг,
Грузнуть копита в піску,
Кінь припадає до хвиль;
Качки пірнають і ждуть
На селезня, птичий грай;
Живі-бо живим живуть,
Камінь – живому край.
Серця, що від жертв запеклись,
Можуть закам’яніть.
Чи буде жертвам колись
Покладено край, чи ні?
Належить небу і нам,
Як мати над дитинчам,
Стиха ім’я за ім’ям
Повторювати, хлопчак
Набігався і приліг.
То що це, невже не ніч?
Не ніч то, не ніч, а смерть;
Та, врешті, чи марна січ?
Щоб Англія вшилась геть
По вчинках тих і словах.
А мрії… Нам вдосталь їх.
Вона в неживих тілах.
Чи надмір любові в них?
Сі вірші кладу на папір:
МакДона та МакБрайд,
Конноллі та Пірс –
Вони відродили край
Де колір зелений – знак
На всі прийдешні часи
Народженої ось так
Грозяної краси.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .