2

Юрій Буряк

Йдучи по вепрячих слідах, ми продиралися крізь шелюги вздовж Ворскли. Можливо, так якась козацька сотня розбитого Мазепи шукала навмання своє коріння в зникомих травах забуття й водою бистроплинною омито десь напроти Чернещини козацькі корогви можливої великої держави – полощуть води малинові стяги в призахідному сонці в глибині, то позументом блиснувши, то знаком гаптованих на них гербів старшинських; дорога в приворсклянських шелюгах утупилася в хутір; кількох тополь і верб дорожні знаки до крайньої хатини, де на подвір’ї бабуся нас назвала по-вепрячому якось – щетинниками: “То хто ж вони такі?” – “Такі, як ви, ходили по селах і щетину промишляли”. – “Навіщо?” – “Хтозна, хлопці… тоді була я ще малою”. – “А скільки ж років Вам?” – “Вже дев’яносто”. – “То це було ще у вісімдесяті минулого століття!..” “Ще Ленін до гімназії ходив” “А Сталін із Кавказьких гір не злазив…”

Вгорі було село з містком й дуплянками на прив’язях, стовпи і дітлахи у березі, які ловили вершами мальків; була спокуса – сісти в човен і вниз по Ворсклі випливти кудись під Кобеляки, де мешкав знаменитий костоправ, чи далі, аж під Світлогірськ, і знову ж, без маршрутів військ і обозів руху розгромлених союзників до рятівних дніпровських переправ.

Дівчатка на серпневих берегах, в лусці купальники і листя млосне, як жага юнацьких тіл – ті човники на Ворсклі залишаться навіки прив’язаними до стовпів з верби; щетинниками перейшли мостом над скрипом кочетів під постріли мисливців і ґелґіт перелітних птиць (обози й валки, піші і комонні йшли серед літа, поранених несли над берегами на тлі призахідного неба) через Гелон і котловину, утворену падінням Золотого Плуга (чим далі йшли, тим стогонів і зойків ставало менше й менше; померлих заривали у пісок на глибину саперської лопатки; армійський капелан й козацький попик стояли поряд при хрестах і зброї; стояли ночі розчиненими вікнами у Всесвіт; садки вишневі Місяць розчиняв, світилися хатки крізь листя).

Хто вийшов на Опішню і Зіньків, застряг у полі; земної кулі випнутий хребет їх видав нашим ворогам, які були і серед нас; порубані шаблями, вони лишилися лежати у полях; лисиці і вовки й великокрилі круки, й шуліки степові їх обминали стороною, налякані жорстокістю людей, що трупом власним сіяли в чорнозем свою історію; кров стікала у яри і крізь ґрунти спливала чорно в нафту…

Йдучи степами через кілька сотень літ по битві, ми поминали свердловини, тепер на них сидять нащадки вбивць уламків бойових шеренг, летючих вершників блискучої поразки наслідувачів Істинного Бога.