14

Юрій Буряк

Початок 1960-х

В житті мені являлось три собаки… Зір повертається до них: Дик, якого я впіймав за ланцюга обірваного, у нього був господар, завідувач артилерійських складів, пес був вівчаркою, породистий, й над пащею у нього над зубами здригалася волога чорна смужка, коли він лютував, ошийник шкіряний на защіпці не саморобній, а справжній; ми з псом порозумілись після того, як я долоню вклав йому до пащі, коли він шкірився на мене; розум цього пса, сказати б, інтелект собачий, був значно вищий за інтелект моїх однолітків – і це було помітно по очах, які зневажливо реагували на дурість нашу, і вираз їхній промовистіший був за формули словесні означуваних типів; якось він біг переді мною попереду за сотню метрів, напроти поліклініки, і я почув глухий розрив патрона і кібця скрик – то постріл був, стрілець з рушницею стояв на пагорбі й вицілював його, я скрикнув теж, мов кібець: і гицель чи завідувач артилерійських складів зник так само несподівано, як виник; я побіг за псом, але побачив кров на піску і слід із крапель крові за коліями, де з гірки залізничної спускались один за одним по різних коліях вагони; він не прийшов до буди ні ввечері, ні вранці, ні дня наступного, ні після того…

Якось на узліссі ми, зграя хлопчаків, зіткнулися із зграєю собак; вожак собачий дуже схожим був на Дика; я погукав його ім’ям, він, пропустивши зграю уперед, залишився в хвості, й коли вся зграя зникла за горою, він довго залишався на вершині, я йшов до нього, гукаючи йому, але за метрів 100 від мене, коли вже було видно його очі (з такої відстані я виразу очей не міг розгледіти)… він відвернувся й щез за пагорбом. І все.

Мій другий пес був чорний, граціозний, наче кінь, він так перебирав ногами, як можуть лише коні; і на шкільних перервах й після школи, хоч де б він був, коли не свиснеш, він скрізь почує й прибіжить до тебе, твій найвірніший і найвідданіший друг; він по-собачому співав і мав чудовий слух, губну гармоніку любив, яку з Німеччини одній із однокласниць сестра привезла, чоловік якої проходив службу там (десь років через десять я стріну цю сестру її на пляжі; вона приїде із Архангельська, на літо до сестри і ми закрутимо роман, але це буде аж за десять років!); як ця губна гармоніка потрапила до мене, не пам’ятаю, може, я її поцупив для скорохода-цуцика; щоправда, він співав і під баян. Одного разу він не відгукнувся на мій свист, а пацани казали, що живолупи їздили, собак стріляли і везли на миловарню, де роблять з наших друзів господарське мило; я іноді подумував, чому не роблять мила для домогосподарок із живолупів, гицелів, драчів; суддю на мило – можна, а живолупа й гицеля – так зась!

А третій собаці (цій, не цьому), бо Рекса була сукою, я присвятив поему; був рік 62-й, мені вже чотирнадцятий минало (карибська криза, ми з матір’ю стояли в довжелезній черзі за чорним хлібом, чомусь запам’яталися консерви з крабів, які невдовзі зникли із прилавків назавжди); так-от, поемою про Рексу, цю королеву псів, руду велику Рексу, широколапу, з гривою левиці, я зачепив джерела у душі, які впродовж мого життя то прокидалися, то висихали, але були присутністю своєю найвизначальнішими в діях, вчинках і думках. Дворняга, вона була завбільшки з двох вівчарок і якось у двобої з однією над нею стала, переможно, з такою впевненістю, що по морді її пливла сяйлива усмішка, а очі весело сміялись; вона була найкращим вартовим усіх сараїв попід домом, бо мала голос, від якого скло в шибках бряжчало; цей голос віщував їй смерть; бо не могла дворняга мати голосу такого – не мала права. Хто переймавсь тоді собачими правами, коли й людські, що правували нами, було підмінено – всі школи українські після війни “на русскій пєрєшлі”, і “русскімі” зробилися сини і доньки репаних хохлів, яким під ноги кинули граблі проблем із мовою, і той, кого вдаряє, проблему цю, коли й не забуває, то із порядку денного знімає; я іноді замислювався: от собаки, у них однакові чи різні мови? А що, коли б директорам Жирнову і Єжову (сусідньої із нами школи керівник) підкинути ідею, щоб українських не читати книг – зробити так, як у собак – і ввести одну для всіх, “общепонятную” і для “муму”.

О Рексо, Рeксолано, Rex i Roxsa. Ми з нею вдвох перепливли затоку, вона гребла, як веслами, ногами, а я її тримав за гриву, і ми пливли, якщо згори дивитись, поміж двома самарської затоки берегами, з-за хмари сонце, наче у вікно, зір променило, й золоте руно відчалювало з берегів Колхіди, і “Арго”, і аргонавт із тілом, наче мідний бабусин чайник, правицею відмахувався піною шумкою від ґедзя, що пікірував з небес, й волоссям стріпував, як під брандспойтом пес; на берег сходили, і між високих трав ішли прокошеною стежкою углиб, де в позі лотоса вакханка із пера “леб’яжого” сідницею похитувала в такт ударам весел дальнього рибалки, на панові возсівши, той у кущ відкинув плечі і вганяв у Леду пурпурового цурпалка; та від появи нашої нараз уклякли в позі лотоса навіки і в ній перебувають по цей час, принаймні так здавалося тоді, й ми навтьоки назад побігли, у воді шукаючи рятунку від принад незвіданих чуттів і річкових наяд.