Початкова сторінка

Юрій Буряк (Київ)

Персональний сайт українського поета

?

18

Юрій Буряк

У спеку, головне, дістатися Самари – ліворуч мосту, в її гирлі, був пляж; напроти – Ксенівка, а ще лівіш – Одинківка, а за мостом, праворуч, – Рибальськ, а далі – Придніпровськ, де жив Сокульський, і Чаплі – пенати Підмогильного; над Рибальськом – Ігрень (або Огрінь), де Рубан мучився, Огрінь – немовби хтось тебе дрючком огрів, а посередині – напроти мосту – острів, від берега за кілометр, можливо, трохи менше; хто допливав до острова, той був героєм пляжу; я років у дванадцять здійснив заплив свій перший (а скільки їх було, утратив лік); під островом з гранітних брил водилися бички із плавниками, на яких була, як у метеликів, жовтогаряча цятка у формі сонця (ще один ендемік); чи вижив цей різновид бобиря, не знаю; в гирлі була потужна течія, що зносила під міст (казали, на Дніпрогесі відкривали шлюзи); із острова не тільки міст по ліву руку вигинався у красі могутній зі сталевими биками, а й видно було пляж, де пляжилась місцева молодь, поважні парочки і матері із доньками з восьми і до п’ятнадцяти і далі; на пляжі тім траплялися екзоти, котрі пройшли і Крим і Рим, життєвий досвід набували в зоні, тому, йдучи вздовж берега, побачити ти міг, як з плавок поміж сідниць стирчить недопалок, а плавки дотлівають; в одного з них на грудях було татуювання з вождями пролетаріату чотирма (мабуть, ідейною була тюрма): Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін, на біцепсах правиці красувався Карл Лібкнехт, а на лівиці – Роза Люксембург; на ногах, до стегон ближче, з одного боку йшли демонстранти з прапорами, схожі на мишей; коли він гордо шпацерував здовж пляжу, всі зачудовано дивилися на дупу фраєра, куди ривками, в ритмі рухання сідниць, вбігали демонстранти;

якось я призначив одній білявці із фізмату (котра жила на Ксенівці) побачення на березі Самари, куди я припливу із пляжу протилежнобережного з перепочинком на гранітнім острові; чудацька ця затія авторитет мій підірвала капітально в очах цієї панни: свій одяг я тримав в одній руці, а другою картинно гріб, аж доки течія не почала мене до мосту волочити, зо дві години я боровся з нею; щоб з острова дістатися на протилежний берег, думав я, якихось триста метрів, це як два пальці… перепливу, та дзуськи: виявилось, там – дно і мілина з густими куширями, в яких я борсався Лаокооном і ледве виліз із муляки до Любочки (так звали дівчину із персами лебідки, самарську Лореляй, зеленооку, з волоссям білим, під яким ховався інтелект – “куди там Лобачевському з його вчорашнім днем”! – відмінниці фізмату).

Так гідності своїй поставив мат я сам; до всього, босий, бо взуття втопив, у чорних плавках (насправді фіалкових, угорських – подарунок брата) я через кладку здуру взявся перенести Любу в затінь на руках, та послизнувся й гепнувся об землю…

Вночі мені приснились теореми з якимись інтегральними гачками, і щось багатосходове й ступінчасте, мов кузня “Південмашу”, багатоповерхове, як фізмат…