19
Юрій Буряк
Середина 1960-х
О друже П’ятьора (до нього мене “прикріпили” у школі – “для позитивного впливу”), він же Горила, футболіст, фантазер, акробат (батько його Ілля працював у депо обхідником, перевіряв бокси вагонів, спец по ресорах, а в 20–30-ті був у загонах, що здійснювали продрозверстку, якось пізніше, вже після школи, нам розповів, як за те, щоб не виселили до Сибіру розкуркулюваних селян, молоді продрозверстники “домовлялися” із жінками заможніших односельчан (жертв), що, власне, було згвалтуванням; тоді мене вразила розповідь батька Горили, старий, вже на пенсії, сторожував на якомусь об’єкті); усе металеве грало в уяві П’ятьори, як метафори у поета, він був слюсарно-токарним генієм, підвальним винахідником літальних апаратів і субмарин, мав бійцівський характер, до того ж був атлетом і акробатом, не боявся авторитетів, і я не пам’ятаю його переможеним, хіба що на ниві правопису чи в біології, яку викладала Молекула, вчителька Юри Брежнєва кінця 40-х, сина генсека майбутнього (в Гуляйполі вчитель фізвиховання Марениченко з гори ганно-зачатівської над Криничками показував місце, де село даленіло і де в Льоліка, так звали його земляки, була полюбовниця, і перед смертю, коли він приїхав прощатися з дніпродзержинцями, місцевим властям наказав провести дорогу асфальтову до хутора, куди він, молодик, пішки ходив із міста, часом грязюку місив у негоду, втім, це тільки місцева леґенда). Ми збирались зайнятися боксом, і саме П’ятьора підбив нас на подвиг. Він знав чоловіка (що жив над Самарою, на пагорбі), котрому, щоб воду качати в город із річки, потрібен був потужний мотор, той обіцяв заплатити стільки, щоб вистачило нам на купівлю боксерської амуніції – для двобоїв майбутніх з відомими нам ворогами. Такий мотор був на Хламі в цеху на верстатах; як про це П’ятьора дізнався, мені невідомо. Але перемоги майбутні, блиск нашої сили і слави проміння, і очі дівчат – усе це й мене підштовхнуло до участі в тому, що нині здається сумнівним і навіть злочинним.
Ми пролізли на Хлам; машинерія заводу з вторинної переробки металу вночі працювала ще інтенсивніше, ніж удень, і музику гуркотів, дзвонів і брязкоту металевого чути було за кілометри; вдень, як бабу в копрах, що метал розбивала великого об’єму, ударами, як Всесвіту метроному (на Хламі працювали батьки моїх друзів, Бена батько, котрий автогеном розрізав металеву діжку з-під, як виявилось, вибухової речовини, і загинув на місці від вибуху, коли Бенові було років десять і він ще не забив у дев’ятку чимало голів за місцеву команду…);
все рухалось під прожекторами, вагонетки бігли до копрів, понад вагонами і над поперечинами кранів світилися вогники, як над нічним НЛО, яке бачив у Києві на початку 80-х – велика сигара з вікнами-ілюмінаторами і пульсарами у хвості, електризуючи і паралізуючи чи гальмуючи все довкола, коли я зайшов до квартири, металева люстра на кухні потяглася за мною і зірвалась зі стелі;
охорона з собакою проходила краєм блискавкової колії вздовж вагонетки; П’ятьора тримав інструмента й відгинчував мотор од верстату; верстати стояли на металевих піддонах перед стосами металевих балок, П-подібних, порожніх всередині; весь інструментарій П’ятьори вміщався у сумці з кишеньками й петлями для всіляких знарядь “ведмежатника”.
О рукавиці боксерські! Нездійснена мрія! Звідки взялися охоронці з собаками, ні-хто не помітив. Кинувши торбу, П’ятьора, як прудконогий олень чи заєць, здимів ураз. Я на шухері був, і, затиснутий штабелями, впав на землю й повзкома почав просуватися в порожні отвори балок з металу; собака дихав у ноги мені і не гавкав, наче знав, що я провідник собачий у світі жорстоких людей; чи Бог допоміг: я проліз напрямки між рейок у лещатах металевих і вискочив під прожектор, що на хвилю завис наді мною; біг я швидше за зграю собачу, яка мчить за котом, під вигуки ззаду, по шпалах і коліях і, як Брумель, чемпіон Сересер, що вистрибував вгору найвище, стрибонув понад муром з колючим дротом і впав на смітник по той бік його, на волі, і далі побіг до будинків і в темряві прийшов до майстерні П’ятьори, що ланцюги вже приміряв замість боксерських рукавиць. Після школи П’ятьора служив танкістом і брав участь у придушенні весни 1968-го в Празі, почувався героєм, як і кореш його, наш однокласник Бабурин, що стопами пішов дядька Стьопи і зробився московським ментом (брат мій з Німеччини входив до Праги, і розповів про жорстоку розправу на одному з майданів, про хлопця, що кинувся на бруківку, й був застрелений з танка), а на П’ятьору у вузьких вуличках міста кидали з вікон пляшки із займистою сумішшю, когось, хто гасив вогонь, поранили в спину ножем (Празька весна збіглася в часі з весною в Дніпрі, з листом творчої молоді і процесом гучним над людьми, друзями другого брата мого; це тоді я відчув, що боксерські рукавиці потрібні були нам для перемоги в боях чи для захисту різних уже ідеалів, ніж були трьома роками раніше).
Час минав, з боксом у нас не склалось, П’ятьора зробив креслення катера і постала потреба корабельної дошки; на Силікатному П’ятьора й Василь Кролевець склад знайшли з будівельними матеріалами для мореплавців, я на шухері знову стояв під високим парканом заводу, а вони кидали вниз будматер’яли; потім знов перелізли назад, зібрали, зв’язали й пішли на потяг (тоді ходив там потяг, ще довоєнний, либонь, з вибитим шклом у вікнах, з тамбурами, в яких на ходу відчинялися двері), де пацани найзухваліші їздили на підніжках і на дахах вагонів, шниряли менти, ми з Василем стояли на двох підніжках, П’ятьора – в тамбурі, й знову все сталося блискавично, щойно потяг набрав швидкість, я побачив, як дошки летять у траву за жовті насипи з черепашника, кумельгом із вікна туалету вилетів П’ятьора, і Василь уже біг вздовж вагона; я, здається, в стрибку був затриманий за волосся (скільки разів мені батько казав: “Обстрижи свої патли!”), менти втягли мене в тамбур і руки скрутили, але я був борцем, знав прийоми, яких вони, може, й не знали; не продав я нікого, та коли проїздили повз станцію нашу, тінь якась пролетіла в уяві, ніби я прощався з рідним Вузлом, з пацанами і з вчителями, котрі з прикрістю, певно, дізнаються, що той, хто впливати призначений був, приклад для інших, сам згубним впливом пройнявся; ганьба, що чекала на мене і моїх законо-слухняних і заляканих батька і матір, пробудили в мені невідомі сили й зухвалість: і я взяв на прийом супровідника й вивернувсь так, як учив мене тренер і вистрибнув з поїзда, і під звуки свистка вдався до гонів, й біг з перешкодами тими стежками, якими ходив я за псами… і знову прибіг до засмучених друзів, що, обв’язані ланцюгами (для інших потреб, ніж подумали ви, вони мали служити – брати на прив’язь човна), верталися пішки із лісу, де дошки сховали.
Через декілька років, стрибнувши у воду з човна, назавжди причалить до берега друг наш Василь: він зламає хребта і пролежить до смерті прикутим до ліжка. П’ятьора з роками стане відомим передовиком виробництва і заслуженим винахідником і з сертифікатами на винаходи і дипломами від-від-від, щезне з овиду, як і Бабурин.