20

Юрій Буряк

∞

Мій батько: глинище з білим глеєм, ховають хлопчика, рік 33-й; виливає ховрашків і за їхні шкурки купує зошити і цукор у крамниці Божедарівки, рік 36-й; хворий на кон’юктивіт потрапляє в лікарню румунську, і лікар румунсько-угорський з хортистської армії його виліковує, рік 41-й; тікає від калмика-поліцая в степ, бачить, як розривною кулею зносить півчерепа німцеві чи перевдягненому в німецьку уніформу, плаче над собакою, якого змушують вбити німці, дивиться на відро рафінаду, яке передають німці батькові, діду моєму, в обмін на сир чи на сливи, бачить, як палає хата від вибуху снаряда, випущеного в радянський танк під стіною дідової хати, рік 42-й чи 43-й; втеча з колони остарбайтерів, рік 42-й; кочегар паровоза, рік 44-й; потрапляє у ФЗУ – рік 45-й; стає залізничником, роки 46 –49-й; зустрічає мою матір – рік 49-й; народжуюсь я – рік 51-й, 24 березня вранці…

Батько працював у депо, мав прийти із нічної зміни, але видно, з якоїсь нагоди з кимсь напився, хоча був непитущий, і заліз на сарай, який вранці тінь клена вкривала; коли сонце підбилося вгору, смола на даху розтанула й батько прилип до руберойду, ця історія часто спадала на гадку мені, як і чийсь день народження (може, сестри), коли батько мій вліз у колиску, маючи понад 100 кг ваги, й розламав її; та найбільше запало в пам’ять, як якоїсь теплої днини відбулася та бійка, точніш, бій століття, котрий репутацію батька в очах наших сусідів змінив радикально (це я відчув на собі); він був сангвінічної вдачі й водночас схильним до мрій, годинами міг дивитися у вікно, впадаючи в меланхолію, часто згадував рідне село; якось прийшов із поїздки і не знайшов мене і сестри, хтось йому, певно сказав, куди ми пішли, часом я брав із собою сестру, коли від бабусі отримував дозвіл; ми були на болоті чи озері, де до війни ще був ліс, але систему озер і лісів зруйнували потреби чи бовдури, утворилось болото з деревами всохлими посеред нього; там риба водилась, вужі і весь атлас підводного світу боліт і озер європейського сходу; шкода, це загублений світ, навіки загублений світ, засипаний відходами заводів, – не тільки дитинства, а Всесвіту частки, куди цікавішої за понурий пейзаж, яким замінили цей світ; ми йшли вже додому, і тут ми побачили батька, котрий біг крізь посадку, як паровоз, що із рейок злетів; він зразу ж із мене зірвав патронташ кулеметний (їх тоді повно було на Вузлі, бо військовий майданчик на Хламі не так охоронявся, як пізніше) і вперіщив мене по спині, він бив досить довго, доки я не збагнув, що треба тікати (ввечері бабуся мене розтирала спиртом і бойові поранення від рукопашного бою довго ще злазили з мене разом зі шкірою); то був час космонавтів, і ми, пацани, літали також в емпіреях, робили космічні ракети, садовили у них звірят (вгорі приробляли для них кабіни), пальним була швидкозаймиста плівка й запускали у космос саморобні літальні апарати; якось я приніс мишу болотяну в хату (“космонавта”) і вона вибігла з клітки і сховалась під килим над ліжком, де батько відпочивав після нічної; він прокинувся і побачив одним оком, що ворушиться килим над ним, ударив по ньому і виявив мишу під ним більших розмірів, ніж звичайну; він довго не міг відійти і здивовано матір випитував: “Звідки, звідки таке могло взятись?” (так загинув іще один космонавт). Це було схоже на помсту за побиття патронташем.

Але це ще нічого порівняно з тим, що пережив наш сусіда, який “космонавта” виявив прямо під ліжком своєї дитини: це був вужака, якого молодий математик-учитель, що винаймав цю квартиру, мабуть, ніколи не бачив і не побачив упродовж усього життя; вуж сей вислизнув із рукава мого піджака (бо намотаний був на руку), куди я сховав його; о бідолашна родина вчителя, їм довелося купувати нові дошки для ремонту підлоги, яку в нападі страху і тваринної люті короткозорий учитель геть порубав; бо ганяв того гада по хаті усій, доки влучив, і коли той загинув, учитель бився в істериці й порубав всю підлогу, йому-бо ввижались вужата; мені жаль було плазуна, жаль учителя, його відливали і швидку викликали; і ці загадкові проникнення звірів до будинку не на жарт налякали усіх пожильців.

А тепер – бій століття. Батько мій після зміни нічної під килимом спав. Раптом чує: “Гриша!” – то крикнула мама з під’їзду. До неї в під’їзді причепився п’яний сусіда. Батько вибіг і, як бізон на роги, узяв за барки на голову вищого за нього сусіда. І почався двобій. Батько бився немов Одіссей на Ітаці. Це був бій, що не часто бувають навіть на рингах Лас-Вегаса. За серією хуків у хід пішли джеби, й позаяк простір арени був обмежений зусібіч стінами, то все покрили краплі крові, як в інтер’єрі житла канібала, а глядачі стояли в апендиксах двох коридорів і на сходах (там і я стояв), мій батько пропустив удар веслом і мов оскаженів – від бою навкулачки він, як гребець байдарки, пропелером збив наступ і товщим краєм із кочетом почав обламувати крила нападнику, котрий на честь його і нашу зазіхнув; мене бабуся, вся в сльозах, забрала в хату, я чув ще чоловічий рик, і вигуки, і тріскання дрючків, свист міліцейської свистульки… В під’їзді ввечері бабуся мила стіни, але на стелі дві криваві плями, як морсом помідорним хтось хлюпнув із графина, ще кілька тижнів нагадувала всім про той двобій, що я міг порівняти хіба що з бойовищем на Чудському, де батько – Олександр Невський – тевтонів молотив рогатих, і ті, провалюючись, хутко йшли під лід. Проходячи двором, я чув, як з лавки сичали недоброзичливі й беззубі ягасті вболівальниці тевтона, переможеного батьком: “Це синок убивці. Кровопивці…” – і якісь прокляття; за кілька днів я бачив, як виписаного із лікарні героя стрічали добросерді бабусі і дідусі, завсідники баталій у лото і в доміно: герой ішов під руку з дружиною, накульгуючи, одна рука була у нього на перев’язі із білого бинта (і я згадав, як батько пригнувся, а візаві його в стіну щосили вдарив, кулак ледь цеглу не пробив); вся голова й обличчя були у пластирях, всім виглядом він схожий був з воротарем хокейної команди.

А батька довго тягали по судах, здається, понизили в посаді, взяли на облік, що можливо, порятувало нас від тимчасового осиротіння. Йому дали умовно скількись років, що дуже нас гнітило, і напроти пунктів анкети про вас і ваших родичів, які питали про “суд” і “следствіє”, я писав коротке “нєт”, й за все прощав свого нерівноваженого батька, котрий своїм “неординарним вчинком” на все життя проблеми зняв у мене із рівновагою і оптикою бачення окремих явищ, звісно, з погляду мужчини.

О мій старий і немічний мрійнику на інвалідному візку!