21

Юрій Буряк

1960-тi

Закоханий у Тому-піаністку, я слід її повненьких ніг у чобітках м’яких готовий був віднести в морозильню чи на олтар поставити під скло і мріяти про те, що буть могло, якби… не був я йолопом і не балдів од Штрауса мелодій, коли про яйця страуса ішлося, а думав би про яйця реальні – Штрауса й потреби дорослої розвиненої діви, в якої фортеп’яна звуки від рухів її рук умілих нагадували іншого органа потужну гру, підкреслювану м’яко сідницями чи не за кожним змахом, і це потверджував майбутній балерон, а нині другорічник, що, нудячись на задній парті, кульку надував чи налягав на парту, як на борт, й показував майбутній кінозірці, як із “оболтуса” вилущується болт; я лижі полюбляв, на ковзани мої батьки не спромоглися, на ковзанах я схожим був на блазня в цирку, тоді як Саша, Лифар Вузла, міг власну вісь поставити за циркуль – і видригасами своїх балетних ніг у ковзанах німецьких від дядька-еміґранта заворожити кожну міг; я запросив Тамару-піаністку на лижах покататися у ліс (Улісс снігів евксинських), найкращі лижі з кріпленнями взяв напрокат на стадіоні, і уявляв – у марафоні між сосон обганятиму її, і справді все складалось якнайкраще – у лісі тім була гора й трамплін, де можна було показати, на що я здатен; декілька стрибків з трампліна – і вона моя… ми стали на горі, з розгону я пішов униз і над трампліном, як альбатрос, завис і плавно опустився в море снігу (У-у-у-ліс-с), й вона з розбігу за мною полетіла – о, піаністки тіло – і сніг у гриву і у хвіст – як пір’я страуса; щасливо приземлившись, вона була щасливою (нарешті!), і ми схотіли повторити наш політ: я показав їй, як треба підійматися угору, ми йшли “ялинкою”, немов пінгвіни, вона попереду, а я за нею, впевнений, що кріплення сталеві тримають ноги намертво, й нога її (струнка її повненька ніжка) не вислизне ніколи; ми піднялися майже на вершину і раптом – дзінь! – це луснула пружина на кріпленні її і ніжний, ніжний зад її в зеленому трико поплив на мене, а лижі випрямились і пішли назад, я випрocтав рамена, але “ялинки” розігнуть не встиг і зад її, прямісінько у пах, уперся в мене, збивши з ніг, вона упала личком просто в сніг, я сів на неї зверху і приліг грудьми на спину, точніше, завалився, а кріплення сталеві, немов капкан – вовка лабети, стискали намертво стопу й підйом, й таким кентавром я сидів на ній хвилин п’ятнадцять, аж доки не згадав прийом, який не раз проводив із партеру; коли я це зробив, мені здалося, піаністка пережила свій перший у житті оргазм, її солодкий зойк в амфітеатрі котловану, в снігах нічного лісу прозвучав, як та осанна, яку я чув у храмі, що увічнив Богоматір Іверську, її сакральний чин, якраз на тому місці, де був Трамплін.