29
Юрій Буряк
∞
Бомбардували Вузол… Палали гірка і вагони, і рейки ставали сторч; а згодом у піску в кар’єрі хлопці відкопали рештки німецького солдата, він був у формі як живий, та, ясна річ, без плоті на кістках; за м’ясокомбінатом на Дніпрі, на місці переправи, серед кісток виловлювали черепи й виймали зуби золоті полеглих там, на переправі; дрібна монета жовта з міді чи зі сплаву 20-х років “Дойчланд Рейх”; у піску серед барханів спресовані газети з ґотичним шрифтом, набої з патронами, які ми кидали в багаття, ховаючись у кучугурах; а батько відкопав поблизу дому радянський кулемет, поїдений іржею (тепер на тому місці – асфальтована дорога); багато років поспіль на біговій доріжці ми полірували верх каски, пробитої згори осколком; під час обвалу на Самарі відкрилася могила з кістяком – солдата поховали разом зі зброєю, три тижні череп на березі валявся, спочатку цілий, а тоді – розбитий, мов керамічний посуд; розповідала жінка: коли бомбили Вузол, горів пісок, й тіла по декілька разів здіймала вгору вибухова хвиля, і на могилах вузлівчан лишались вирви, а прах палав і попіл осідав на кров і змішувався з нею; у котловані бачив на власні очі авіабомбу розмірами з порося, яка чомусь не вибухнула…
Старі світлини – на одній, яку я випадково знайшов між мотлоху у клубі колекціонерів, – я впізнав свій Вузол з боку хутора (так називали селище Шевченкове, відоме за скандалом нещодавнім із пам’ятником з відірваною головою Великого Тараса) – з місця парку чи самарських пагорбів знімали літака німецького зі шлейфом диму за ним понад мостом через Самару вбік Рибальська; весь Вузол залізничний був об’єктом стратегічним, розв’язкою для поїздів, і, кажуть, тут бої були нещадні; в пісках знаходили осколки, бомбу кількасоткілограмову відкопали біля лікарні, вона лежала в котловані (якби вона там вибухнула, від дому не лишилось би нічого), кулемет радянський, якого викопав мій батько, коли робили прибудову до сараю, і німецький протитанковий із цівкою й прицілом – коли проводили комунікації під дитсадок; набої для автоматів, торфові стоси спресованих газет з ґотичним шрифтом, ящики з патронами (бліндаж німецький), монети Рейху – на вивітрених пагорках у наших кучугурах; дашки пробитих касок – прямо під під’їздом, а на кручах самарських після обвалів по весні – кістки і черепи, і зброю двох армій, наган із барабаном, якого я знайшов за 200 метрів од будинку після дощу; могили льотчиків, що, не доглянуті, занедбувалися і забувалися, кульові й снарядні позначки на мурах, що оточували Хлам – це все було не хламське, не з заводу; на будинках наших – написи, які, до речі, й досі є (а їх було ще більше в ті роки): “Вперед – за Родину, за Сталина!”, “Мы – победим!”, “Да здравствуют вожди…” (написані у 43-му чи, може, в 44-му); я пам’ятаю три зруйновані будинки (один знесли раніше, там було ШЧ), другий добудували (у ньому жив Василь, котрий загинув після стрибка з човна на мілину), а третій був до війни палацом з балюстрадами, подвір’ям, великими кімнатами і дахом з парапетом із кам’яних колон, він був найбільш зруйнованим – можливо, в нього влучила така ж авіабомба, яку знайшли біля лікарні, чи висаджений у повітря, як Хрещатик у 41-му, – його кімнати з могутніх стін, з підлогами як після землетрусу, розташувалися під різними кутами, і ми ходили вільно по стелях і по стінах бокових, на балюстрадах і поручнях, де повідставав цемент, лишились написи будівників 20-х і 30-х, зроблені у розчині, як палімпсести цегляні; в бічних приміщеннях жила сім’я, яка тримала кіз, і ця руїна в пам’яті нагадувала згодом рисунки Вестерфельда після його відвідин Києва – ті ж кози й люди в арках зруйнованих палаців, біля стін занедбаних соборів; палац об’єктом був місцевих алкашів, і ми сюди ходили за пляшками або стріляти з малокаліберок з учителем-військовиком, а раз із пацанами наткнулися на парочку, що розпивала пляшку, сиділи аж до ночі в одній з кімнат палацу, аж поки споночіло й вони пішли і пляшку прихопили, і ми спостерігали, як проти неба на пустирі невдаха-спокушальник біг за чаркувальницею, а та тікала, боролись на піску, підхоплювались знову, як у театрі тіней, і запали…
Палац доруйнували і вивезли каміння, і тепер від нього не лишилося і сліду. А трохи далі був стадіон, де відбувались тренування з боротьби, із тенісу і волейболу, де футбольні матчі збирали вболівальників з усіх усюд і де прославилися Бен, П’ятьора кутовими “під Лобановського”, ударами в дев’ятку… Найдужче Стадіон до себе вабив і оживав огнями й музикою під час вакацій зимових, морозяними вечорами тут кружляли пари на ковзанах, дівчата наші виходили на лід і в сяєві прожекторів на дзеркалі його під легку завію граціозно пливли, з динаміків лунала “Ямайка” Р. Лоретті, ковзанка на Стадіоні розкривалась пелюстками великої лілеї, від ковзанів й поземки, і в багатоградусний мороз творила із вогню і льоду симбіоз; я так і не освоїв ковзанів, чим іноді аж до упаду смішив своїх собак і пацанів; тепер, коли дивлюся на руїну Стадіону, на стіни, розібрані до половини, – таким уперше він постав у 50-х в очах моїх, коли повз нього ми на Самару йшли, де ремеза гніздо і зарості були із бузини (це – як рослинність мезозою, такої прапрадавнини, та за яку хтось мав би відповісти головою, як і за знищений наш Стадіон); Стадіон… біля воріт його залізних, удесятеро менших, ніж Зимового палацу або колишнього палацу Трощинського в Кагарлику, я юнаком призначив побачення і піаністці Томі, що мешкала в приватнім домі неподалік, узяв (здається, у П’ятьори) кусачки для дротів, і з нею (а вона прийшла, хоча могла б і не прийти), пішли на дачі вбік Самари, де мав я намір для Тамари на дачі, як нині кажуть, найкрутішій, оточеній колючими дротами, нарізати такий букет троянд, щоб серце її в сонячних роях кохання мого бджіл тряслось як бант її, коли вона коліна над Штраусом підніме й опустить на педалі піаніно; кусачки півметрові, які Коляша стибрив у депо, натерли неабияк вже стегно, та я від болю цього навіть не скривився, а ж ось і дачі, я лишив її у лісі, на узліссі, а сам повзком подався до дротів, обценьки вийняв, клацнув й занімів – кінці кусачок із двома зубцями, немов ножем у шкіру живота вп’ялися, в очах все багряніло від троянд і я з хвилину на кущі дивився, коли гадюка впорскувала яд, я розщепив щелепи їй і вмився холодним потом, проліз через дроти; “немовби втратив цноту”, – подумалось, як глянув на штани, але доліз, одначе, до мети і зрізав кущ увесь – тому, коли я звідти виліз, і ми верталися назад, ні словом їй не прохопився про закривавлені свій пах і зад. Зате ніколи я, любитель флори, ніколи у житті не бачив такого символу й таких недефлорованих троянд.