30

Юрій Буряк

Середина 1960-х

О часи парування! На наших шосейках парочки ходять, з часом чоловік і дружина стають схожими одне на одне (як гуска на гусака), але замолоду всі вони різні, вродливі по-своєму, націлені на най-най – і тому Галя і Баєв, Пончик і Валя Ст., Тома і Л. – класичні пари великих кохань (дарма, що одружаться тільки Тома і Л., решта – шлюбні ігрища одноденок); де складено штабелі щитів од хурделиць і сніжних заносів, на полях, коли небо, ще освітлене Сонцем з потойбіччя Землі, а на землі – уже ніч, видно, як Пончик на тлі того неба наздоганяє Ст. і цілує її, і знову гасають вони між щитами в тому ражі, що зветься коханням (Пончик прийде на весілля її, коли вийде з тюрми, куди він потрапив через злидні родинні, на поруки узятий, і працюватиме на копрах на найтяжчій роботі; він прийде на весілля з убитим котом у целофані замість квітів і кине його на стіл гостей молодят); нареченим Ст. був якийсь офіцер, вищий званням за лейтенанта, старший за неї, забере її згодом десь у військове містечко під Даманським чи Біробіджаном, – до дикої Дінго і до уссурійського тигра (брат її дискотеку поставить під батьківським домом і крутитиме з ранку до ночі і з ночі до ранку попсу, та це вже тоді, коли мине тридцять років, як Пончик загине, котрий спустив був по сходах весілля, влаштував “Криваве весілля” Гарсія Лорки; він багато читав і завжди повертав книжки, але був хуліганом і помер від інфаркту, натиснувши кнопку дзвінка і замертво впавши з порога у хату).

О самарська затоко, коли на вільних її берегах поз’являлися дачі, можна пройти було тільки на берег, схили усі обліпили паркани, порозганяли всіх ремезів, чапель, повбивали усіх зайців і лисиць. Глід замінили на туї, туєві дачники, знищили бузину й горобину з осиками над берегами; день сонячний, човен і ми пливемо, транзистор горлає і Саша Шевченко щось лопотить соромітне своїми товстими губами; напроти дачі з альтанкою і асотеєю на крузі плавала німфа – дачниця у солом’яному брилі і окулярах затемнених, явно не наша, з мешкань просторих нагірного міста (згодом на цих дачах оселиться тітка однієї попзірки (Ю.) і Вузол гудітиме від скандалу із псом їхнім, що покусає сторожа на човновій стоянці); ми налякали ту дачницю нашим піратським виглядом, наполохали мрійницю статевостиглу, вона з великого круга з’їхала просто у воду, і коли переверталась, я вмить закохався у неї, часто ходив під паркани і плавав декілька років через Самару, напроти будинку і найчастіше тоді, коли буря здіймалась і хвилі ішли гребінцями на вимахи впертого тіла, а я борознив затоку проти хвиль височезних, тільки ніколи вона не з’явилась на крузі ні на балконі, ні в солом’яному брилі, ані в затемнених окулярах; можливо, тому, що бо?ї місцеві й чужі саме на пляжах Самари й затоки влаштовували бої, і предки мої розповідали мені, чим такі мордобої закінчувалися для героїв пляжів самарських; але то були дні і часи вузлівських королів з поділом на території їхнього впливу, а в затоці ділили вже акваторії; це була жалюгідна пародія на наші часи з рейдерськими атаками, трупами із відзнаками, загашниками в офшорах і в коридорах влади адреналінової буфонади: Галя, закохана в мене, щоб відомстити мені за байдужість, намовила Сяву, брата свого з королівського почту Слона, і Слона самого, брата однокласниці Панченко, щоб провчили мене – я, мовляв, із рогатки вцілив у попу їй, – був тоді клоун такий, відомий на весь Союз, – Попов, а в мене був капелюх під Попова, я насунув його на “чердак”, бо дзвінок сповістив, що пора вже линяти, і посунув зі школи, та з порогу отримав такого удару по рогах, що мій капелюх, як пропелер, пролетів метрів двадцять і геть покотився із двору; я почув тільки фрази шматок “ні хрена!” й ледве встиг ухилитись від тички Слона. Довелося на бумі розбиратися з Сявою (через тридцять років я побачив його із дочкою й зрозумів, що з хазяйством у нього все гаразд, після того удару об круглу колоду йому дали прізвисько Підараз), Слон утік, але черга дійшла до джури його – Козодоя, котрий цілував черевика (моєму патрону Сашку Киселю), той носом писав на піску “я люблю…”, але далі не встиг, бо під зад його добре копнули ногою. Потім справу зам’яли, як казав Заритовський дядько Василь, коли захищав тітку Зою.