31

Юрій Буряк

∞

Дорогу, бруковану раніше, тепер понівечено; нею ходили ми на пляж самарський; лівобіч від моста дорога, де стільки доль, історій, де йшов ти хлопчаком і де від дерева, яке ти посадив дитиною, тепер дуплястого, тебе нестимуть старого і на цвинтар, і гудки всього депо в час урочистий виносу ввімкнуть на всю потужність, якщо, звичайно, ти заслужиш; за кілька місяців до смерті дядька Вані, котрий прожив до дев’яноста, мені верба з дуплом для пугачів сімейства наснилася; це дерево з корінням було вирване магнітом з неба і піднялось, як НЛО, і зникло в небі.

О вулице Іларіонівська (на честь котрого з Іларіонів – чи київського проповідника з вустами, яких торкнувся Бог, чи митрополита з гніздов’я УНР, енциклопедиста Івана Огієнка – ніхто не знав, і досі, мабуть, не вслухалися в слово: ІЛАРІОНІВСЬКА); на клаптику землі, де з нас робили щось на кшталт бомжів духовних, така духовна жила у вигляді дороги, освячена віками. Великий металевий монстр Вузла, який сховав хвоста за вигином моста через Самару, у Ксенівці-Одинківці-Ігрені-Рибальську-Придніпровську з Мамаєм на кручі (чи з Бардадимом); великий монстр Вузла з горбом із залізничної гори й очима тиранозавра, був моїм ведучим, із maxima machina – приводними ретязями й ретязьками із амальгами коліями посіченого простору, сталевими тонкими шампурами із потягами-шашликами на мангалі Імперії – в якійсь Валгалі – для Ваала Імперії, з легованої сталі – кулак міцний, мов Сталін; її початок, як джерело у хащах, губився в парку на вокзалі і від станційного буфету праворуч від електростанції вона ішла (напроти постамент стояв і летаргійний паровоз, що Сталіна віз до Потсдама, вогні електростанції, як театральна рампа, на свята освітлювала напис: “Вперед, на Запад!” Той виноградник на електростанції, оточеної гострими списами, ми в пору достигання виногрон обносили, знайшовши шлях до нього через дах вбиральні, ці вчинки аморальні іноді доходили плачевного кінця: одного разу нам вдалось втекти від сторожів у повнім складі, та по дорозі загубивсь Хурда; ми повернулися – неписаний закон не залишати друзів у біді був над усе, його порушників, за кодексом Вузла, катали на кобилі, після якої сумніви з’являлись у дівчат у чоловічій силі кобиловершників; сексотів садовили в металеву діжку і з гори спускали – ми повернулись до паркану зі списів й побачили Хурду, що висів, зачеплений штаньми за гостряки – він непритомний був – і з рота й носа кров текла на кам’яний бордюр і скрапувала з рук його по пальцях, нігті на яких нагадували дамський манікюр; невже його повісили за виноград місцеві душогуби? Ми вибігли, мов зграя вовченят, і піднялися на списи, зняли його з прищіпок і потягли притьмом у кучугури, в безпечне місце до води, і повернули душу в тіло мученика Хурди).

Колонії великих метрополій, у сайдаках титана стріли колій, дорогою на пляж ми проминали залізничний пункт з шлагбаумом, йшли напростець, а вліво через Хутір, край вулиці цієї повертав на цвинтар; тут проводжали залізничників – тих, кого поглинув залізничний Молох (хто згорів у нафті під час аварії в степу десь під Конградом, коли цистерни запалали; хто під струмом в ожеледь не зміг з пантографом звладати і розбився, впавши з електровоза; хто йшов з нічної зміни й не почув, як смерть підкралась у вигляді порожнього вагона, пущеного з гірки; хто з ліхтарем, вагоновожатий, був скинутий з експреса, вбитий за кусень хліба чи зґвалтований, якщо була це жінка). Дорогою життя і смерті була Іларіонівська – то пляжний Рай, то Хресна путь Чистилища, то шлях до Пекла – усе, що в слові цім: Іларіон.