35

Юрій Буряк

∞

О невичерпне терпіння розмивів річкових, поглинання порогів і скель; гранітні кар’єри Самари – відроги порогів Дніпрових, є давні тюркські леґенди про ці пороги, про кожен – окремо, про велетів, котрі довго йшли і впали у води Дніпра в його прохолоду, і стали камінням навіки; уламки леґенд ще спливають, мов камені-дикуни по берегах Самари, зі скелями Базавлука і всіх річок придніпровських (тільки Оріль має русло м’яке). Є тюркська леґенда про народ буряків, про половців з тотемом білого вовка: ак (білий), бар (вовк).

…Мені ідея батьківства ближча, ніж батько реальний, котрий мене вчив бути покірним телятком; у безголов’ї нації, до якої належу і я, винні саме “телята”; це розумів дід Сокіл, можливо, а батькові вже не дано було знати цього, але я йому не суддя (десь у глибинах він був справжнім, інакше мені не казав би, що Григір Тютюнник – єдиний письменник, кого він читав українською, і все впізнавав, і казав, що це так і було); дід був зовсім інакшим, ніж батько: на конях, на бідці у Милорадівці він зустрічає нас із бабусею, гуси станційні ґелґочуть, гуси, яких я не бачив доти ніколи, степ і дорога в село, запахи іншого світу, іншої цивілізації (може, це називали “душком” люди з ГБ?); поїздка до діда Федота, рідного брата його – знову степами; пригадую горох волохатий, не такий, до якого я звик, якийсь рідкісний вид гороху, більш його я не бачив, не стручковий, з плодами солодкими, сад старосвітський, дід Федот мав дев’ятьох синів, із одним, наймолодшим (трактористом), я випадково зустрівся на буряках, коли був учителем у Гуляйполі понад Базавлуком; дід водив мене по селу і показував купи глини й хати поруйновані, на одному подвір’ї він підняв намистинку і довго дивився на неї, мабуть, згадував, – із чийого намиста; хата дідова стрішана, в стрісі жили горобці; дядько Петро, коли повернувся з Сибіру, якось вийняв зі стріхи і показав мені гороб’ячі яєчка, хата в солом’яному брилі, піч із припічком – з рогачами, казанками, глечиками і паляницею; через двадцять років я їздив по селах району, де тоді ще рештки маєтків траплялись, давні споруди, та хат, схожих на дідову, майже не бачив; Україна дитинства пливла в далечінь, із шуліками понад хатою діда, з кіньми і хлібом із печі, пухким і великим, смачнішим за всі, що мені довелось куштувать на віку; пам’ятаю, як дід захворів, бачу постать його на пагорбі, без коней, без бідки, він стоїть на горі і в руках його – клунок із фруктами, потім падає раптом, і довго лежить на землі, всі біля хати заметушилися, чи не сталось чогось із ним, і коли вже зібрались іти йому навстріч, підвівся і поволі, як Ісус з Назарета у з’яві народу, рушив з гори – це останнє, що можу згадати про діда; його лікували горілкою, настояною на шкаралупах волоських горіхів; помираючи від раку горла, мовчав; я любив його оповіді про Сибір і вовків – як вовки його в скирті знайшли, де він сховався від них, але, на ноги йому помочившись, відійшли; був на японсько-російській війні оркестрантом-духовиком, грав “На сопках Маньчжурії” і “Дунайські хвилі”, був півчим у церкві і поштарем на великий окіл Божедарівський; після повернення із Сибіру, куди виїхав за “столипінським призовом”, зупинився у Новогурівці, хоча родом із Бородаївських хуторів. Помер 1959-го, 13 вересня. На похорон батько мене не брав. Батькові було тридцять два, тепер йому на п’ятдесят років більше.

Матері, себто бабусі моєї, батько мій не пам’ятав, вона померла під час пологів, коли народила його, – від післяпологової лихоманки, похована під Бородаївкою, звідки походив рід наш, у морі похована. Там тепер Дніпродзержинська водойма. Бабці Оксані було тоді років тридцять.