37

Юрій Буряк

∞

З мосту видно гірку і депо і цвинтар паровозів, і потяги, як змії на базавлуцькій скелі (казах знайомий казав, що Базавлук це “Сонце у воді”) під час зміїних любощів, коли вони клубком до річки котяться згори розпеченим лабрадоритом, вологошкірі, облиті зміїним молоком; й порожняки тих потягів, що, як зміїна шкіра, скинута в піску з клинописом із візерунків, як форма, що втрачає зміст – великий міст над гіркою гіркою і говіркою говіркою, прожектори нічні, немов циклопи, тут все в мостах, це шлях з Європи у Візантію, відтинок шляху із варяг у греки, залізов’яз із колій у країну, де тини і глеки, подейкують подекуди, що деким потверджено – країну населяли цю лелеги (мовляв, тому тут селяться за півтори години їзди по трасі – недалеко, і лелеки); це край лелечий, лелечо-ластівочий, країна глека й мальв, така собі емаль; країна нещодавня і така ж прадавня, як Вранішня зоря, де кромлехи понад річками, і в “оці птаха” – отвір для носіння рибалками і скотарями (що пильнували буйволів й бізонів) місячно-сонячного календаря; о як далеко видно з тих мостів; один із них веде на місто Пересечен княжої доби, життя далеких предків передалося в ланцюгу колін тобі, і ти колись також такою ж давньою людиною постанеш (“задзвонять в твоє серце джагани в копальні”, писав Антонич), предки дальні, ці черняхівці і трипільці з кромлехами і календарями; твоя папая задзвенить дзвіночками на древі без коріння, бо навершя є, а дерева немає, час з’їв і люде злі, яких ще вистачає на цій запроданій землі; це Вузол з оленями в квітах, які поміж будинками стояли і виглядали школярів з галявин; погруддя Сталіна (біля гуртожитку депо), там довго був порожній постамент, генералісимуса ж стягли за вуса вночі і відвезли на цвинтар, де поховали як звичайного небіжчика із передмістя, яким наш Вузол був, а в місті народилися митці, що з карликами перлися в колоси: в естетику тоталітарну входили атлети й на одній шостій земної кулі за їхнім виводком стоїть Вучетич, дніпропетровський кадр, сучасник динозаврів од культури, культтуризму прихильник, мускулатури маскультури і макулатури, колоратури єрихонських труб, кобилі маршальській, уставленій у круп (Кащеєва, дружина Труппе, як він казав, любила слухати, як грають вранці труби, як пахне дуст на кітелі, натягнутім на бюст чи запах нафталіна, що дух часу передає ім’ям Сталі?на); папая 50-х – звук трамвая на розвороті, селище Південне (Вузла південний сектор), у моді – одеколони “Красная Москва” і “Ландыш”, твоїй коханій вже п’ятнадцять років й неподалік – за неї старший на сім років Беня Спектор, її майбутній чоловік; вже Сталіна нема на постаменті років з п’ять, але нема ще й землетрусу у Ташкенті, де стрінуться вони невдовзі, ти, юний зовсім, переходиш знову міст – у інший сектор, у північний (на Сєвєрний, сказав би пролетар!), де пролітала вічність.