38

Юрій Буряк

1960-ті

І танці на Південній, танцмайданчик, залізничників палац, де батько познайомився із мамою, танцпляц у вигляді вольєра для буйних танцюристів. “Поплавскій буг, Поплавскій рок, Зіганшин схавал свой сапог…”, “А боцман Краузер достал свой маузер… і юбкі дамскіє трєщат по швам, швам, швам, швам…”, тоді у мокасинах на “блядки” виходили стиляги ввечері, а вдень вони водили паротяги, працювали на “гімновозках”, молочарках і зовсім юні королі залітні із Дніпра, з Калініна, колишньої Колонії бельгійської, де “Парк живих і мертвих”, на тих майданах понад склепами й гробами танцювали справжній Рок і Буги-Вуги, та після рок-н-ролу, бувало, не заводивсь моторолер чи в кращім разі десь губилася “Спідола”, а в гіршому – знімали мокасини і змушували цілувать асфальт, якщо ти басом був, примушували, щоб співав, як альт, огидним тенором робили, а втім, коли ножем поставили “автограф” Кваші, він хизувався влітку ним на пляжі; а після сутичок за доступ до Томи чи до Свєти обносили усі штахети, це – лиш квіточки нічних забав, прелюди до двобоїв і розправ, од яких лише при згадці про них кров леденіла в жилах; на це мій батько казав, що розуму не треба, коли є сила, і навпаки – коли є розум, не потрібна сила; і мемуари воєначальників (радянських і німецьких) почитував безперестанно і вже на старість до Жукова подібним став, і на свята в костюмі, незгіршім за генеральський, дякуючи мамі, він маршала нагадував і друзям зі знанням військових тонкощів розповідав про перемоги і поразки армій з ретельністю сільського хлопчака, котрий під час війни, в шістнадцять років, був кочегаром паровоза, чим завжди пишався, вже бувши машиністом всіх видів транспорту на залізниці; та справжнім віртуозом і Жуковим він був хіба що в грі у шашки, де козиря міг дати будь-кому; він був стратегом й тактиком навзір не гіршим, ніж уславлені воєначальники, бо перемогу цінував не як таку, а лиш з умінням посадити візаві в сортир.