47

Юрій Буряк

1955/1968

Там, де явилася мені Вовчиця в чотири роки, у сімнадцять я читав Довженка і біль нестерпний внизу у пресі – був нападом апендициту, а сталося це ранньої весни, бо перше квітня запам’яталося лікарнею і тим, що дехто з пацієнтів, роздягнених до пояса, вже загоряли; мене швидкою возили по лікарнях і, нарешті, зупинились на Амурі, де після душу я потрапив до операційної; пригадую той сором, коли мені голили пах, а потім молоденька кароока санітарка асистувала хірургині з обличчям Суламіти (тій санітарці я подарував Довженка із написом, що не забуду-ду-ду-ду… тощо); як виявилося, я не сприймав наркозу, і пам’ятаю, як здригнулася рука і, зойкнувши, хірургиня щось метушливо пояснювала на мигах (за білою пов’язкою її я бачив тільки очі) темноокій дівчині (аж потім мені здалося, що біль тупий упродовж усього життя був наслідком якоїсь помилки: так, наче перерізали мені чи якийсь канал, чи жилу, і шви наклали якось поспіхом, й нитки, здається, я повисмикував вже сам зі шва); в палаті зі мною було ще двоє – один молодший, після оселедця випив молока, і виразка відкрилась, і старий (тоді – відносно), зі шрамом (де там шрамом – букетом зі шкіри власної) по центру живота: “це так мене перев’язали, – казав, – у Польщі, коли ми наступали, я впав на полі на солому і, коли побачив власні кишки на землі, зомлів; вже в шпиталі дізнався, що мене дівчата-санітарки підібрали і попрохали хлопців зібрати кишки і ввіпхнути до черева, зібрали шкіру у ВУЗОЛ і зав’язали, наче клунок; отак воно й зрослося, слава Богу, чверть століття я не мав проблем; якби не цей апендикс, то все було б гаразд – мені снаряду осколком розпанахало живіт, але не зачепило серйозно органів, тому я вижив”. Так чоловік мені розповідав.

У мене був апендицит загостреної форми – мене кололи морфієм і біль не відпускав десь понад тиждень; на десятий день я вже підводився, виходив із палати, і на сходах спілкувався з дівчатами в халатах, які мене смішили, і від болю доводилося присідати; за рогом коридору по квадрату була палата з чоловіком, хворим на рак, і дух тяжкий стояв біля палати; приречений був зовсім нестарий, до нього жінка молода приходила й виходила уся в сльозах, змарніла; я марив санітаркою; гадаю, морфій посилював закоханість, і я їй на прощання подарував Довженка “Кіноповісті”; був квітень, коли батько забрав мене з лікарні, а перед тим ще після операції я чи не вперше побачив, як плаче батько, і ми стояли з ним, уже веселим, на зупинці трамвайній на Амурі, неподалік Дніпра, де міст на лівий берег вигинався поміж стовпів з прикрасами “бароко” сталінського. Мені три тижні тому виповнилося 17.

Шкода, що після операції я вже не зміг боротися, як доти, мене таки всерйоз підрізали. О кароока санітарко!