48

Юрій Буряк

1973

Розкидані по руднях мікрорайони, Володя Рак як знахідка у лабіринтах шахто-заводських, а ще до того років з п’ять – околиці Кривого Рога, будинки понад степом, звідки ми возили помідори до продуктових магазинів; валка людей з гробами, десь, видко, поряд цвинтар був – ховали гірників, котрі загинули в копальні; ми їздили туди з села, де українського торнадо бачив я сліди, коли вночі худобу разом з огорожею немов саперною лопаткою, підрізано було і вкинуто в ставок, а по дорозі до Кривого Рога всі високовольтні стовпи було покручено косичками і угорі намотано дроти навзір весільних шишаків…

Володя Рак (що знав “СМОГістів” особисто – Алєйнікова й Ворошилова, бо працював у білокам’яній два роки двірником) підбив мене узяти напрокат велосипеда й поїздити навколишніми селами, де підробляв він фотографуванням.

Сам Кривий Ріг – це величезний мегаполіс, а ми поїхали на села трасою спочатку, а далі – ґрунтовою дорогою; В. Р. тут знали, він ходив поміж хатами й пропонував “аборигенам” сфотографуватися; одне село стояло на горі, а під горою тягли чи нафтопровід, чи газ проводили, словом, ми погнали з гори свої велосипеди, й десь посередині я зрозумів, що в мене полетіли гальма (я падав з велосипеда тричі: з платформи залізничної, зірвавшись з крайки, впав на колію; зі схилу біля озера також зірвався, і з’їхав “жужалкою”, а одного разу у перегонах вилетів на асфальтовану дорогу, а назустріч – молодиця із візком дитячим, і я велосипед під себе кинув, а сам потилицею так вдарився о землю, що ледь не луснув череп), – і це був мій четвертий стрибок з трампліну на велосипеді, я кинути не міг його о землю, летів бо з понадзвуковою швидкістю, і міг розбитися насмерть, я думав, що зверну внизу перед трубою на півлюдського зросту завтовшки (чи, може, трохи меншу, та видалася з переляку такою), для маневру місця не лишилось, і я пішов на ту трубу тараном – лоб у лоб, як з катапульти вилетів з сідла й через трубу в канаву перелетів, упавши на пісок; Рак був іще напівдорозі, я підняв машину із вибитими спицями і колесом зім’ятим, до Кривого Рога було десь кілометрів із п’ятнадцять; не пам’ятаю, хто нам допоміг підрихтувати колесо; під вечір десь ми виїхали з місця пригоди; “вісімка” була не на одному колесі, а на обох; до міста дісталися опівночі.

Рак здав велосипеда у прокатний пункт, які були державними тоді, та справу залагодили і якось обійшлося; на ГОКу ім. Вождя Пролетар’яту якісь вар’яти за столиком біля буфету, де я вечеряв, мене гашишем пригостили, набитим у цигарки; зеленої спіднички повільне коливання, танці заводської молоді, зеленої спіднички повільне-вільне дратування зору яскравим коливанням, і біль з вогнем цигарки крізь мозок – більше зоровий, аніж тілесний; подвоєння спідничок і в одне збігання, близнючок споглядання; Брокгауз і Ефрон увесь у поетеси місцевої, котра потрапила в аварію в Криму – злетіло колесо з легковика, коли вона на задньому сидінні спала; її інтеліґентна мама була привітною зі мною (пізніше їй ампутували ногу – цукровий діабет); я часто бував у поетеси і забуватися почав, але вона мене спинила, слава Богу; в неї я познайомився з двома мулатками із Куби, студентками; як золотилася в них шкіра шоколадна, магнітні аномалії підземних руд – ніщо, порівняно з магнітом їхніх карнавальних тіл! На злодіїв наткнувся уночі, назад від поетеси ідучи, котрі вилазили з продмагазину (я думав, що то була нічна розвозка хліба) – я мешкав на “Соцгороді”, вона ж – у центрі; одного разу я спинив машину гонщика-поета, і ми кружляли містом споночілим і на горі, напроти училища авіаційного, ледь не влетіли у порожню шахту, на вкритій ожеледдю верхотурі нас розвернуло і хвостом авто ударило у стовпчик понад урвищем; тоді заїхали на стадіон, де був каток іще з зими, хоча уже ішло на весну, і колами покружеляли кригою із гальмуванням і уповільненням як після гашишу на танцмайданчику.

Щотижня я їздив до Дніпра, до балерини у палац Потьомкіна й на Вузол; в одній з поїздок познайомився із чоловіком – остарбайтером, як нині кажуть, котрий ще хлопчаком потрапив до Німеччини, тоді йому було вже років 45, він розповів, як після визволення опинився у Франції, в марсельській лікарні для чумних, там лікували африканську чуму бубонну, до Франції потрапив з пацанами-в’язнями із різних країн, вони побували в Монако, у Монте Карло, і в Італії міжнародна місія Червоного Хреста відправила до країн, звідки їх вивезли німці; в Союзі, на “карантині” десь був у Карпатах, і лиш за відлиги вернувся у рідні пенати, хоча рідних своїх не знайшов, працював директором ПК.

Романов Ж. казав мені: “Она еще не раненная. Это, старик, судьба”. Потім я вдарив її жениха, сина відомого в Дніпрі прокурора (як з’ясувалося згодом); дві машини з тюльпанами – як на похорон, скаже Ісак, він заносив ці квіти і весело якось дивився на мене: мовляв, мене запроторили до божевільні, а ти – такий самий, на волі; колись він мені надпише книжку свою, видану в Єрусалимі: “Юре. В память о нашем антигебистском прошлом”. І нарешті – весілля і моє божевілля, я випив дві пляшки лікеру “Ванільний” і крейду лизав на стіні, так хреново мені ще ніколи, либонь, не бувало; мурашиним деревом я лежав у гуртожитку і кохання моє у червоних тільцях мурашками розповзалося по артеріях, я загубився в дзеркалах, бо не міг зрозуміти, де закінчується одне, де починається друге; я входив у дзеркало, розбиваючи скло на друзок і скалками різав обличчя; мене лікар один, знайомий сусід по кімнаті, до тями привів і сестра В. Р. переключила на себе готовністю заступити місце тієї, через котру я з’їхав з глузду. Та хіба мені цього було треба?! Я покинув увесь Кривий Ріг (всіх дівчат – криворіжок і криворожанок) і роботу, і поїхав на Шинний у Дніпро вантажити каучук – збирати гроші на Вільнюс.

Божевільний і Вільнюс. Вільно. Божевільно-прекрасне Вільно.

Вільно!

З Кривого Рога їхав я на Вузол у таксі з директором ПК. Він розповів, що пацаном потрапив за кордон як остарбайтер. У таборах сидів і втік з двома ровесниками – поляком і французом; у Франції в порту якомусь лежав із моряками в лазареті з бубонною чумою; як вижив, сам не розуміє; потрапив до Монако; з Італії його, здається, депортували і поселили в карантинній зоні на кордоні Польщі і Союзу; там він закінчив школу й технікум, і тільки в 60-ті йому дозволили додому повернутись, де він вже не застав нікого. У Кривому Розі був на нараді культпрацівників, затримався – відкрилась виразка, яку дістав одразу по війні, відрізали півшлунку, отак він і живе, в палацах відпочинку працюючи масовиком: танцює і співає, і грає мало не на всіх музичних інструментах. Домовились про зустріч, але не бачились ніколи після того.