49

Юрій Буряк

1975

Після Кривого Рога і невдалого рейду на Захід я погодився на добровільне заслання, і з Криничок, де райвно, виїхав на ПМЖ до Гуляйполя; жив на квартирі (в хаті під стріхою) баби Задворнихи; вечорами в неї збирались старі жінки (глупої осені, як там казали); бачив я очі старої бабулі – звали її Малюжончиха – коханки самого Махна; були там і дещо молодші – такі, як ота, котра танцювала, коли були німці в селі, на столі, серед трунків і яєк; котра чи з ними завіялась, чи пішла по етапах (по наших етапах за блядство ненаше); приходив до баби Задворнихи з костуром хлопець, сусідчин Василь чи Павло (вже забув), котрий опромінився, бувши ракетником і у свої двадцять сім був схожий на діда; праворуч від баби жив божевільний на прізвище Копач у хаті (як тут вважали) – ровесниці хати Шевченка; внизу протікав Базавлук, де в місяця сяйві купались качки і в денному сяйві у сонця воді й вечірньому під балкою Кошовою, куди зі степів напливали солом’яні скирти і де я навчав стріляти із малокаліберки по цілях при березі дев’ятикласників, що мали навчитися позам стрільця; були серед учнів “діти різних народів”, як співалось тоді: Школа Сашко, Охріменко (мій вихованець, одноокий чемпіон зі стрільби, що вибивав лиш десятки), Олефір, Зірченко і Личката (дочка директора Конзаводу, тепер – Птахоферма) – українці, Сашко Фун-янцен – китаєць по батькові, Гарварди і Бухгольци – німці, Лазорайтіс – литовець, Молоканов із молокан-старообрядців з Росії, Барська й Різник – єврейського роду, та всі вважали себе українцями, і всі були дітьми місцевих селян; якось до класу ввірвався Гладкий, мій джура, і вигукнув, що хлопців, мовляв, пов’язали й ведуть до школи із ферми, де втрьох вони Дуську Криву, бригадира коханку, вохрили, а бригадир їх заскочив, спіймав на гарячому – всіх ізловив, пов’язав як фашистів і веде до директора школи (Фун-янцена, Фірмана і Молоканова); скандал не набув розголосу тому, що ця школа насправді була місцем, куди висилали опальних (гірших, либонь, не було); вечорами баба Задворниха розповідала про власних дітей, що померли тоді, коли вмерло у нас 7 (чи більше) мільйонів; розповідала про матерів-канібалок і про канібалів із НКВС, що забрали батьків, а діти малі повмирали, і коли сміливіші наважились хату з дітьми відчинити, побачили, як на печі ворушиться Жах, їхні тіла пожираючи; про мерців, хлопців з Лисаветградщини, вбитих червоними; тих юнаків возами везли на цвинтар і вона пам’ятає (а вона пам’ятала ще й дроф степових, які вимерли всі до одної), пам’ятає, як з-під ряден їхні ноги здригались, коли під колесами возів траплялись грудки; як вони звідти тікали сім’ями на Донбас; як у хату її, вже у другу війну, влучив снаряд, у війну, що забрала останніх дітей і чоловіка (їх забрали в ополчення, і вони полягли, мабуть, разом); як лікар німецький виймав їй осколки зі спини (“Були й серед німців хороші люди”, – казала вона); вранці я обливався з відра біля криниці, й від тіла йшла пара; вечорами куниці гуляли на горищі, над сволоком, і, здавалось, чорти гарцювали; іноді в шибу хтось грюкав, я виходив надвір і чув, як згори стугоніло: “Бу-ря-чись-ко-о-о!” Це були підлітки з 9-го класу. Взимку, навесні, влітку і восени я ішов на “профіль” (назва місцева траси) степами, де Будьонний тримав Конзавод, і хлопці із Гуляйполя брали перші місця на перегонах ще до війни у Москві на ВДНГ, бачив світлини тих переможців у баби Задворнихи в хаті; сідав на попутку або автобус і за карбованця діставався Дніпра.

Моє гуляйпільське “вигнання” тривало два роки. Жоден з “найближчих” друзів мене не провідав. Потім я виїхав геть. І з Гуляйполя, і, звісно, з Дніпра (де загинуть усі мої вірші, яких я не взяв із собою).