«Глянути на степ, коли без мене...»

Юрій Буряк

Глянути на степ, коли без мене:

білохмарністю вітрильні,

помандрують в океання зельне

скорбно кораблі-могили…

Барка

Загоряється зоря на схилі

вовчим оком вовчих ягід,

маки червоніють на могилі,

рвані плями з малинових стягів,

у яру столітні осокори

пам’ять виколисують і скорбно

кидають тремтливо-срібним зором

погляд свій на ясла і на корби;

вітер з вікон вириває скрізно

із теплом і пам’ять про залізну

рать, на мавзолеях і трибунах

вождики і рупори і гасла,

і гулка чавунна і табунна

зграя вовча й піднебесні ясла.