Яструб

Юрій Буряк

Поміж вигорілими полями і стернями – шмат землі,

України клаптик із сінокосами й косарями,

плугатаря з конем пелехата тінь

і веселка над ним, а в небес імлі

крізь пір’їни – плями

сонця, коли випромінювання уранових руд спотворює об’єктив.

Кочету скрип, гарб і возів порипування, загат

дерев’яних решітку з рослинної амальгами,

кізяки у стосах – він усе забув,

бо старий, на його сітківці відбито хат

ряди і двори з садками,

скирти із кукурудзи, піч за стежкою, де колодязь був.

Його ваблять донині спомини, свійської птиці

фантомна кров,

як горох із сита – дитинчата сірої шубатурки,

від котла з водою галас білявого малюка

і зелена смуга дерев над крутим бугром

яру, мертвого, як Батурин

стольний (тоді яструбами степ кишів), кров’ю запечений у віках,

як і стежка під будяками, що переходить

у жовтоводський шлях,

понад Жовтими Водами, на свої повертаючи кола,

він летить невидимий, крила випрямлено під кутом

об’єктиву й зору того, хто ховає ляк

упізнання за склом з надколом

апарату з надпотужними лінзами проти його ороговілих від глауком

яструбиних локаторів, привид щезає болідом

у випарах із боліт,

у потоках повітря виринає і в зелені тане,

як епоха, яка зупинилася й понад якою летить

він, з’являючись раптом і знов западаючи в міт

над колодязем шахти з ураном,

за межею можливого, над селом без крила, на межі двох тисячоліть.