152

Юрій Буряк

Гвинтокрили літають, занурюють баки у води,

ні, не бакени, годі, не пейси, це інше…

тут він зупинявся, тут блузку їй вішав,

тут дививсь на оголені ноги, і вище – на вроду…

тут, мов яхта у шторм, віддалявсь від народу

і в готелеві “Ялта” дарма свого носа не вішав,

і про це написав у своїх нобельованих віршах,

де дістав до сірчаного водню Евксінського Понту. До споду.

А колись між “Сільпо” і отим-он бачком, де квіткарки,

установлять погруддя йому, й вечорами пліткарки

будуть ляси точити – мовляв, як давно

він мене, а воно незабутнє і досі…

і без Нобеля, звісно, дала б, адже в Йосі…

було стільки кохань, скільки мав їх лиш батько Махно.