«– Ну, р-раз! – вона сукню свою підхопила…»

Юрій Буряк

– Ну, р-раз! – вона сукню свою підхопила з обох боків,

понад рівчаком був легким і пружним її стрибок,

це було в надвечір’я о тій порі,

коли в голові поезія без гріховних думок,

і шурхотіли щебінкою її крок і твій крок;

від кінця лісосмуги соснової плив стадіон,

ви стежкою вийшли на подіум шпал,

десь далеко, як трактор, виорював акордеон,

простір, трава шелестіла, її ворожба

від стрибка в довжину до балетного па

позначала чуттів твоїх діапазон.

На тобі був картуз, а на ній берет,

ти ногу на колію ставив, за талію брав –

як рибу, яка на гачку тріпоче, бере

рибалка, текла під човном вода, очерет

гойдало, вона, мов збиралась пливти стилем брас,

руки піднявши, р-р-раз –

не так, як цілує мама, не так, як бабуся й сестра –

цілунок, як потрясіння, над ніччю й над полотном

залізничним попід копрами, як на піаніно гра

(вона була піаністкою, Штравса грала), з пера

страуса – віяло над твоїм з гарячим пульсом чолом,

дах зривало від щастя разом із картузом,

що з насипу падав на шпали в солярці, й геть

котився, і на щоці її тоді затремтіла сльоза;

двох підлітків ігри в дорослих і з картузом “камедь”,

потяг із Павлограда проповз, наче динозавр,

з вікон дивилися пасажири на хлопця без картуза

і дівчину у береті (звучить як – Беретті, не як барак),

архітектура Вузла всуціль довоєнна вся,

стіна заводська, подзьобана кулями, як артефакт,

викликала шану, руїна палацу й труба кочегарки, як

найвидатніша пам’ятка, з огляду на роззяв,

яких тут було не менше, аніж на трубі тій ґав.

Час, час летів, а ви прямували з нею у протилежний бік –

туди, звідки потяг прийшов і куди вас інший потяг манив,

та перед наступним цілунком гірським кришталем задубів

твій погляд, коли побачив попереду вогники цигарок в юрбі,

було їх штук п’ять чи сім в олександрівської шпани,

яка йшла із Хутора, де танці були і літній театр;

ти уповільнив крок, що міг ти зробити один?

Запізно було розчинитися в ночі цій чи повернутись назад;

вони зупинились, і ви завмерли удвох, а кадр

якийсь тоді запитав у тебе: “Куда ти тьолку вєдьош?

Жаріть пара, хунвейбін!”

Ти чув, як дихає кожен, як вогників із жарин

побільшало у зіницях, і з передчуттям страшним

боявся на неї глянути, ваш Вузол вогнями плив

далеко за лісом, і тут ти назвався ім’ям одним,

братом авторитета, котрий за мокруху сів.

Якщо у них був дар мови, то звузився він до слів,

які не для ніжних вушок. Як тічка побитих псів,

згасли вони миттєво, з пантелику збиті на всі

сто, та що було б, що було б, думав ти, якби…

не йшов у цей час єдиний нічний експрес.

По різні боки двох колій стали ви і вони. О пів

на дванадцяту ночі, в час, коли потяг летів,

слід ваш курився насипом і в лісі сосновому щез.