2010

Юрій Буряк

Старого палацу авіабомбою розбомблену колону нагадують стіни колишнього стадіону, вітер заходить з Самари проти собору Богоматері Іверської, на розі кінцевих вулиць примари; з труби валує дим, сіверко, Сєвєрний, стара жінка на мене щулиться;

розходяться промені по раменах заводських прожекторів, глухі вулички пам’ять освітлює променевим вектором, а ті, які з ліхтарями, стрілки відкручують на циферблаті на сорок років назад, світлові плями – будинку напроти школи, видають такий індустріальний пейзаж, що сам собі видаєшся диском без дискоболу,

що пролітає за чітко визначену межу, та не для того, щоб стати фактом досягнутого результату, а тільки заради того, щоб вийти за грань рубежу і стати або аеростатом, або літаючою тарілкою, аби подивитись на все згори: на довоєнні наші будинки і на старі двори, на те, що над маєстатом;

що має ще статись і станеться, діждеться таки пори своєї, і за чотириста метрів од тебе якогось ранку, коли ти лежатимеш у ліжку, Амур до Психеї, промінь влетить до твоєї спальні, промінь, за мене заввишки, освітленої з бруківки на розі вулиць, напроти старого палацу, згадавши тебе і всіх вузлівських мафіозі, дружків твого брата (голландцем летючим висів колись він на абрикосі за те, що порушив статут, відомий усій коза нострі

від Рибальського до Амуру). Я стою на бруківці якраз там, де ти зі своїм кавалером чи першим коханцем на не проявленій плівці, на місці палацу – дитсадок і Хламу вогні в мене за спиною, а ти проходиш, Галино, балериною, перша з династії кінозірок Голлівуду, по мені, як по воді дзеркального відображення безперспективного довгобуду,

який стоїть на Дніпрі, з вершини якого, з літаючої тарілки на даху, видно вулицю і таксі, і мене, готового відповісти на запитання всі, але нема запитань і нема нікого, кому це цікаво чути, хіба що – нічним бомжам і старим повіям, і метеликам довкруг ліхтаря, що також загинуть небавом.