«Було літо, ми йшли до Самари з батьками…»

Юрій Буряк

Було літо, ми йшли до Самари з батьками,

мати була у легкому платті, батько з мішком

полотняним (бо він тоді саме захопився кролями),

заячу моркву і козельці вибирав з різнотрав’я на корм;

ми вздовж колії йшли, й молодого соснового лісу

розливалися запахи, батько перший

у домі купив телевізор,

і вони говорили, що багато народу приходить у дім

і що це заважає урокам батьків і моїм;

вони записались обоє тоді до вечірньої школи,

бо навчання обох припадало якраз на війну,

й вечорами під настільною лампою батько мусолив,

засинаючи іноді просто під лампою, книгу одну

з назвою, як на слух мій дитячий,

заскладною – “Тригонометрія”;

батьки були дуже розумні і дуже вперті

і я пам’ятаю, який охопив мого батька сум,

коли я написав свого першого вірша: “Давай віднесу,

хай подивиться вчителька, що ти про Чомбе надряпав”.

Учителька тоді мене дуже хвалила, але далі похвал

справа не рушила, й, лежачи на канапі

і втупившись поглядом сонним в якийсь інтеграл,

батько казав: “У паровози… в електровози…

в техніку треба вникати, щоб потім

не крутити свиням хвости і кози

не доїти. Та краще це, ніж бути одним з нікчемних писак,

вже краще б грав на гармошку чи танцював гопак…”

Приблизно було це так. Тоді ж ми ішли вздовж колії,

Мати в легкому платті квіти збирала, лагідне, як лоша,

літо в степу стояло, лоша з дитячої книжки,

яку розглядав я в школі,

а потім бачив у діда в селі – за бідкою поспішав

буланий коник, а в бідку впрягалася кобилиця,

та це було у селі, а тут – заводи і залізниця,

зате є зелені ящірки завбільшки як крокодил

і заячий холодок під старими деревами і де-не-де є ковил.

Ми перейшли через насип і вийшли нарешті на берег,

прив’язаних до дерев було там кілька човнів,

одного з них був хазяїном дід-характерник

з ляндрочкою на правому оці, про нього я чув самі лиш

леґенди: то говорили про нього, як про георгіївського кавалера,

то як про неперевершеного риболова і браконьєра;

пам’ятаю як батько нахиляється із човна

і воду в черпак бере

й дає мені скуштувати небо самарських джерел.

Були там галявинки-пляжі, вільхи вздовж берега, глід,

ремезове гніздо, черепашки в піску прибережному під

лагідним сонцем далеких літ.

Силікатний завод знищив усе живе у заплаві,

а там де ловились коропи і соми,

з’явилися зграї іхтіозаврів.