2. Гурзуф

Юрій Буряк

Гурзуф. Причал. Червоного вина

сухого склянка і шашлична, дух

кипариса тягне вгору на

місто подивитися з висот,

що на світлинах давніх словом “ЮГ”

звучать нівроку як відомий код.

Будинок творчості художників. Стіна

із черепашника, татарський краєвид

і вуличок в’юниста давнина на

мене напливає чи дурман

мечеті з мінаретом – щоб явить

зруйновану святиню мусульман.

Вона пливе над горами в часи,

наближені до 90-х, час

найкраще відчував контрабасист

з джазбенду, що тоді гастролював

містами ПБК, трудящих мас

той образ аж ніяк не хвилював.

Надибав там у фотоательє

відбиток зі світлини до-до-до,

і він поплив як марево в моє

тобою взяте серце у полон,

в ясир, що був подібний до подоб

тих мінаретів білих чи колон

доричних, був це барв потоп

і запаху, що схожий був на лавр,

з твоїм змішавшись, тонший за півтон.

Коли б моря були, як осінь та,

я жив би там, походив звідки мавр, –

в Магрібі, де розквітла красота

тієї, що в життя ввійшла як сон.

То Санія – Зулейха кримських вин,

котра пробила серце Криминли,

і сім століть ішов до мене він,

тієї жінки плоть щоб воскресить,

і в терпкості втопив мене, коли

пригу?бив я вино її краси.

То був Гурзуф. Був з черепиці дах

і скеля за Артеком, й Івлін Во,

що сміх міг викликати просто так,

з нічого, і з нічого був роман,

який надав мечеті статус-кво

святині, і не тільки мусульман.