3. Паркове

Юрій Буряк

До берега спускаються птахи,

згори донизу лету серпантин –

на крони, траси вигини, дахи

і те вікно, з якого кримських круч

прадавні міти й Понту – не понти,

а те, що відчуваєш власноруч.

Ріжок пастуший і овечий сир,

і тіні ці від Місяця – навскач,

цю трапезу, всенощної навзір,

ці яблука в руках і цей невсит.

У Всесвіті пружинячих віддач

над серпантином пестиш краєвид:

Ореста, Іфігенію, вівтар

Таврійської Мисливиці в лісах

на гребені, як цар – жорстокий тавр,

і Зевсом, що поклав на Бористен

владичне око, море на вітрах

від Меотіди ніжиш до Атен.

Падіння на черемхи і самшит,

із ритмів інших випад і на день

із ніччю крізь шари кромішніх літ

у Паркове – де Веспера вогонь

засмагою ляга на молоде

вакханки тіло полум’ям його.

Летиш у просвіт штор понад хребти

гірського плато з пологом із хмар,

і в амфори уламкові себе

вихоплюєш із нею, і з обійм…

дрібниш на покоління в сотні пар,

що в мушлі часу вміщено одній.