Редондільї [4]

Езра Паунд (переклад Юрія Буряка)

або Щось на взірець цього

Оспівую розкоші сьогодення і глобалістську культуру,

Брутальність зневажаю, втомився від банальностей,

Оспівую те, в чім кохаюся: Красу, вишуканість ароматів.

Жоден з нас не уникне

пасток добра а чи зла,

Є радощі і в раю,

є втіха у безодні пекла,

Де дідьки витончені на чатах

вартують при дверях.

Я оспіваю чарівливість краю

і шемрування Гарда [5];

Бурштинові вогні,

чи те, як Десенцано

Проліг разком топазним

На шиї синіх вод.

Природи велич славлю

і витонченість,

Я напишу про тонкі матерії станів,

відтінки, переливи.

Оспівуватиму до нудьги ненависть,

пробудження чуттів.

Я оспіваю люд американський,

Бог дав йому культури крихту;

Європу оспіваю,

Бог дав їй як очиститись

Від смороду розпусти.

Я заспівав би “Завтра” про своє кохання,

Так Єйтс вже написав про це есей, –

навіщо ж вдруге?

Мені не до вподоби рваний розмір

хоч ним писати легко,

Я заспівав би на мотив “Mi Platz” [6],

та тяжко римувати.

До всього, милозвучності моїй

навряд чи й п’ятеро повірять слухачів.

Я світобачення своє вам покажу.

Втомився я від обговорення гидоти,

Я також про Т. Рузвельта чував.

Мені траплялася “Людина Середини”,

Хоч зазвичай вона нестерпна,

Тупак вульгарний, ну або ж павич –

Пишається, що має

дещицю друзів благородних.

Таких як Пларр, скажімо,

Чи Фред Венс або Уайтсайд.

Творцеві вдячний я,

їм, дивакам, я всі гріхи прощаю.

Я вірю, що всередині речей, понять

нуртують життєдайні соки,

Я вірую в любов до справ,

у прагнення здорове до діянь.

Я вірю у двогостру думку,

призвідницю руйнацій легковажну.

Я вірю в дещицю із Ніцше,

частинами його читаю,

І потаємно я ловлю себе на думці,

що він і є той самий християнин.

Прошу зазначити, що я читав

лиш вибране, англійською.

Мене від проповідей нудить,

і жуйки слова Божого також,

І віршиків гидотних богохульних

до пісеньок та гімнів на додачу.

Я оспіваю й ніжний вітерець,

й своє захоплення архітектурою,

Благаю, аби голос Бог поставив,

перш ніж іти вас слухати примусять.

До рівноваги вдамся,

звільнившись хоч на мить від суджень легкодушних.

Я вас навчу, як сумувати в тиші,

навчу вас помічати

Прикмети чудернацькі й знаки.

. . . . .

Витончена краса на сумному, тьмяному обличчі,

не так розтлінному, як проклятому від безсилля.

Припасти до пекельних вуст безвільність змусила –

Коли таке вам стрінеться обличчя,

аж як далеко за ним ви підете в думках?

Доволі просто так тлумачити:

це те чи інше або третє,

втім, коли істина зужита,

то чи багато хто подумає про неї?

вік пересичений ми просимо:

пошли нам свіжих сподівань, думок.

Але вагу все ж дещо має:

Любов і втіха дружби,

Коли ми спалені дотла

або знанням прибиті,

Коли усе можливе перейшли,

і вичерпано почування всі

Та ще є дещо,

є визнання, є сила,

Трапляються зв’язки, міцніші

звичайних почуттів і пристрастей.

Обізнаність на методах роману

повніших, здоровіших,

Цей шлях – за нашу необачність нагорода.

А щойно ми зануримось у творчість, –

кружляють янголи довкіл.

І тих дурниць без ліку,

що слабкістю живляться.

У силі є чесноти,

у спротиві – бодай пасивнім.

Допитливим, дав розум нам Господь

і вміння збалансовувати дії.

Мені говорять: “Відображуй час”,

о, Боже, згляньсь тоді над віком!

Можливо, я віддав би перевагу

пісням про мертвих:

Я мрією охоплений буваю,

про “Завтра” марю, як про жінку.

В сьогодні тяжко ми живемо.

Втім, ліпше жити, ніж про це співати.

Та все ж співаю я про різні стани

занепаду сучасної культури.

Оспівую відтінки я тонкі,

гру візерунків і напівтонів,

Оспівую risorgimenti [9],

про старожитності віднайдені співаю,

Оспівую я розвій почуттів,

сягаю відчуттів незнаних.

Якщо вже всесвіту виписувати ліки,

я б написав прийнятно для будь-кого:

Поля Верлена – якомога менше,

доцільну дозу – зі Спінози,

не нервуватись без потреби,

потреби бачення – то якнайбільше.

Співаю я про рибу і приправу,

про rôti de dindon [10]:

Оспівую я вишукані речі,

яких собі дозволити не можу.

Люблю співзвучність рим

зі сплетів і обрамлень,

Про особливе все співаю,

тому що не бува загальних істин.

Тамлін [11] – то найправдивіша балада,

є набагато більше на землі і в небі,

Ніж думає священик чи учений,

а серцевина людська

Міцніша за усі “системи”.

Дияволів оспівую, престоли, сили,

Що у повітрі трудяться, довкіл кружляють

і ладні сили ці в світи проникнуть

Й забрати в нас життя.

Оспівую захоплення рушійне,

Коли клинок спиняє точний випад у фехтуванні,

оспівую чудове подолання

І всеохопний осяг розуміння.

На вогнищі життя себе я смажу;

Є в мене й розуму ознаки й, може, серце,

люблю природу в особливих станах,

Люблю мистецтво,

хоч, можливо, що й занадто.

Не заперечую проти багатства,

та тільки ж бо нелегко багатіти,

Це жах – трудитися намарно,

мов той пес,

Arma virumgue cano, gui primys, etcetera, ab oris12.

Та навіть це незграбисько

не я намислив.

Ми – спадкоємці днів давноминулих, і це

хіба що віслюки спроможні заперечити.

Поглянь, Вергілію, з вершин зеленого елізію,

як дактиль твій кульгає в порваних сандаліях.

Я також походжав і до театру,

від вигадок пласких частенько нудьгував;

Я полонився також був

прекрасним вихором російського балету.

Я сам – жахливий витвір,

продукт американської культури,

Точніш, продукт, трохи поліпшений

увагою й постійним пильнуванням.

І я цілком сучасний, будьте певні,

хоча й відомий пристрастю до древніх.

Я радість чаювання вихваляю,

коли цікавий співрозмовник є.

І в міру розуміння,

я знаю це століття, звершення його.

Не винайшло нового анічого

воно, за винятком механіки, поки що.

З якої речі голову втрачати

від бородатих жартів “Nasatur ordo”? [13]

(Що не цілком правдиво,

оскільки про німця Ерліха [14] я щойно лиш дізнавсь.

Науку медицину всю трясе,

знов доведеться викликати Фракасторі [15]

Й кінець переписати “De Morbo”).

Коли ж науку осторонь лишити,

До себе і становища свого

звернувшись, не належу я країні

Одній, хіба що всій Європі – ще більш-менш.

Більш-менш і Штраус я, і Дебюссі.

Захоплений однаково й однаковою мірою

я Клімт і той жахливий Цвінтшер.

А мо’, напишемо: Admiror sum ergo [17]?

Не завжди-бо є доказом діла,

Тому пишімо так: “пізнайте їх за їхніми богами".

Верховний бог у пеклі є умовність,

народжена Боязкістю блідою

Від племінного бугая Ідіотизму.

Де фальшу служать,

Там навряд знайде собі диявол місце.

Таке знайдете в “Курці” [18]. Ібсен.

Жаль, відвернулася від нього леді Мода

і, як у п’єсах, п’є розбавленим його…

Навіщо всіх драматургів наших називати?

Не ждіть добра од віку,

Що проковтнув увесь моральний кодекс.

А Шопенгауер – похмурий декадент,

поточений червою мудрості своєї.

Весь бруд наш вивергався з голови,

Чим скаламутив чистий розум.

Дивіться, як Лукреція шматую,

Як бабраюся в космосі, дивіться.

Дивіться, як зображую століття,

Як, граючись, великих комісую.

Я трохи знаю сам себе хіба що,

Себе, так-так, якраз добряче знаю.

Мені смакують більше білі вина,

За винятком найблагородніших бургундських.

Ми всі хибуємо на помилки,

Тож дайте часу, щоб виправити їх.

В майбутньому, можливо, прийдуть люди,

Що значно більше знатимуть за нас.

Нема завершення чіткого

Такому визначальнику буття –

формальна envoi а чи tornata [19],

Ймовірний тільки різновид поклону.

Та до музичної вернімось домінанти.

Дивіться ж бо на те: я сам, я єсмь,

який я сентенційний і dégagé [20],

Дивіться, ось мій saeculum in parvo [21],

Бергсона об’єктивний факт,

Гандж Лондона – поети.

Люблю я вишукані звуки,

Духмяність фіміаму пурпурову,

люблю лускатий пломінь сонця,

Коли виблискує червоний дощ на плесі.

Люблю мережива добірних звуків,

Я в Моцарті і в Штейбельті, в Скарлатті [22],

люблю всі переливи і каданси,

Люблю шал пристрастей у їхніх співах.

Примітки

Варіант перекладу:

Редондільї, або дещо на кшталт цього

Розкіш оспівую нині й космополітичну культуру,

Грубощі ненавидячи, втомлений від брутальщини,

Те оспівую, що люблю, – Красу, вишуканість ароматів.

Ніхто з нас не уникне

тенет добра і зла,

Є радість і в раю,

є і в безодні пекла,

Де біля входу варта

субтильна з бісівні.

Я оспіваю чари краєвидів

із шемранням ді Гарда:

Вогні з бурштину

чи те, як Десенцано

Топазною грядою

лежить на горлі вод.

Природи сили оспіваю

й благородство,

Про стани розповім тонкі,

нюанси, переходи

Оспіваю, ненависть до нудьги,

пробудження чуттів.

Я оспіваю люд американський,

послав їм Бог культури жменю,

Я оспіваю нації Європи –

їм Бог шляхи очищення вказав

Од смороду і ганджу.

Я заспівав би “Завтра” про своє кохання,

Та Єйтс вже написав про це есей –

навіщо нам повторення?

Не до вподоби цей стрибучий розмір

мені, та легко ним писати,

Я заспівав би на мотив “Mi Platz”,

та важко римувати…

До того ж милозвучності моєї

ви слухачів не знайдете й шістьох.

Я світобачення своє вам покажу.

Набридли обговорення тарифів.

Я також про Т. Рузвельта чував,

“пересічну людину” зустрічав,

Хоч зазвичай вона була нестерпна.

Здебільшого невіглас чи гиндик,

Творцеві вдячний за кількох друзяк

шляхетних – Пларра, Венса, Уайтсайда;

Я індульгенцію з відпущенням гріхів

готовий дати кожному із них.

Я вірю, що в усіх речах

всередині – живлющі соки,

Я вірую в любов до справ,

у прагнення здорове до діяння;

Я вірю у двосічну мисль,

призвідницю руйнацій.

Я вірю в дещицю із Ніцше,

по розділах його читаю;

І думку щодо нього маю,

що він сучасний християнин;

Та зауважте, що читав

його я тільки по-англійськи.

Я проповідей смородом не тішусь,

де слово Боже ледве шамотить;

Стихирі богохульні не сприймаю,

що додають до пісеньок та гімнів.

Я оспіваю легіт ніжний

і захват архітектурою,

Молю, щоб голос Бог мені поставив,

перш ніж іти мені до вас.

На час якийсь від зовнішніх речей

порину в спокій,

Я вас навчу журитися у тиші,

навчу глибокій

Утаємниченості у знамення й знаки.

. . . . .

Тонка краса сумного і пригаслого обличчя,

Не так пощербного, як проклятого за неміч,

До вуст пекельних брак волі змусив нас припасти;

Коли таке зустрінете обличчя,

як глибоко ви подумки впадете?

Доволі просто запевняти:

це те, одне, чи друге,

Коли ж бо істину зужито,

чи нас багато думає про неї?

Ми просимо байдужо-ситий вік:

дай гостроти промов.

Та дещо є таки важливим:

Любов і втіха дружби.

Коли ми жевріємо ледь

або убиті всезнанням;

Коли все пройденим здається

і вичерпано почуття,

Ще дещо залишається:

є визнання і сила,

Міцнішими зв’язки бувають

за почуття звичайні й сентименти,

Обізнаність на методах роману –

точніша і доцільніша.

Сей шлях – за сліпоту винагорода.

Коли б ми не змагали, рояться янголи довкіл.

Нема кінця глупоті,

яку плекає неміч;

Є в силі доброчесність,

у спротиві, бодай пасивнім.

Допитливим, дав розум нам Господь

і вміння збалансовувати дії.

Мені бо кажуть: “Відображуй час”.

О, Господи, тоді над віком зглянься, –

Можливо, я віддав би перевагу

про мертвих співам:

Я мрією огорнутий буваю,

про “Завтра” марю, як про панну,

Нам жити нині важко,

та краще жити, ніж про те співати.

Проте співаю все ж про різні стани

занепаду сучасної культури.

Я оспіваю відтінки тонкі

і гру напівтонів і візерунків;

Оспівую risorgimenti

і старожитностей обнову,

Співаю почуттєвий поступ

і надзвичайних відчуттів сягаю.

Якби рецепт виписувати світу,

я написав би те, що кожен зрозуміє:

Верлена якомога менше

і в міру прози від Спінози,

Дражливості щоякнайменше,

а більше потягу в світогляд.

Співаю рибу і приправу

співаю rôti de dindon,

Оспівуючи вишукані речі,

яких собі дозволити не зможу.

Люблю співзвуччя рим

зі сплетів і обрамлень;

Про особливе я співаю,

про істини для індивідів.

“Тамлін” – це найправдивіша з балад,

Є набагато більше в небі й на землі,

Ніж уявляють панотець і вчений.

А ядра серць у людях

Міцніші є за всі “системи”.

Дияволів оспівую, престоли, сили,

Які, в повітрі трудячись, довкіл рояться.

Ці сили вже проникнути готові

У світ і нас позбавити життя.

Оспівую стрімке захоплення,

Коли зустрічний точний випад натрапля на шпагу.

Оспівую чудове подолання

І всеохопний осяг розуміння.

Я спалюю себе сам на життя вугіллі,

Є в мене розуму ознаки і, можливо, серце.

Природу я люблю, та тільки вибірково,

Й мистецтво,

може, трішечки надміру.

Не заперечую багатств,

але багатшати нелегко,

Було б жахливо надаремно

щодня трудитися, як пес.

Arma virumque cano, qui primus, etcetera, ab oris

Та навіть недоладність ця

не є моєю вигадкою.

Ми спадкоємці давнини,

лиш віслюки це заперечать.

Вергілію, з узвиш зеленого елізію дивись,

як дактиль у збитих черевиках шкутильгає.

Відвідував театри я також,

нудьгуючи від вигадок пласких;

Був у захопленні

від вихору російського балету.

Я сам – жахливий витвір,

продукт американської культури,

Точніше, ледь поліпшений продукт

увагою й постійним пильнуванням.

І я цілком сучасний, будьте певні,

хоч і відомий пристрастю до древніх.

Я радість чаювання оспіваю,

аби лиш був блискучий співрозмовник.

Я знаю, вік цей, звершення його,

на розсуд як-не-як інтелігентний

Не винайшов нового анічого,

за винятком механіки поки що.

(З якої речі голову втрачати

від застарілих жартів “Nascitur ordo

Що є не зовсім точним, оскільки

Про німця Ерліха я тільки-но дізнався.

Науку медицину лихоманить,

знов доведеться звати Фракасторі –

Кінець переписати “De Morbo”).

Коли ж науку осторонь лишити,

До себе і до статусу свого

звернувшись, не належу я країні

Одній, а більше-менше всій Європі.

Більш-менш і Штраус я, і Дебюссі.

Однаково захоплений

Я Клімт і той жахливий Цвінтчер

Слід написати: Admiror sum ergo?

Не завжди бо є доказом діла,

Напишемо: “За їхніми богами їх пізнаєте”.

Верховний бог у пеклі є умовність,

народжена Боязкістю блідою

Від Кретинізму, племінного бугая.

Де люди служать фальшу,

Навряд чи там оселиться диявол.

Таке знайдете в “Курці” Ген. Ібсена.

Жаль, од нього відвернулась леді Мода,

і як у п’єсах, п’є розведеним

Його… Чи варто називати наших драматургів?

Не ждіть добра од віку,

Що проковтнув увесь моральний кодекс.

Похмурий занепадник Шопенгавер,

Обгризений червою мудрості своєї.

Весь бруд наш витік з надр підсвідомого

І чистий розум скаламутив.

Погляньте, як Лукреція терзаю,

Як бабраюся в космосі, дивіться.

Як вік зображую, погляньте,

Як місії великих комісую.

Я знаю небагато щодо себе,

Але й того, що відаю, задосить.

Я перевагу білим винам надаю

Перед червоними, за винятком бургундських

благородних. Ми помилками грішимо,

Так дайте ж виправитись час.

Майбутнє, може, скоро стріне

Людей, хто знає більш за нас.

Нема завершення чіткого

Такого виду формули буття –

Формальних envoi, а чи tornata

Можливий лиш різновид реверансу.

І вірним домінанті є музика.

Дивіться на те Те, яким я єсмь,

який я сентенційний і dégagé

Погляньте, ось мій saeculum in parvo

Бергсуна об’єктивний факт.

Гандж Лондона – поети.

Люблю я вишукані звуки,

Духмяність фіміаму пурпурову;

Люблю лускатий пломінь сонця,

Коли виблискує червоний дощ на водах;

Люблю мережива добірних звуків

Мелодій Моцарта і Штейбельта, й Скарлатті

Люблю я їхні трелі і каданси,

Люблю напругу шалу в їхніх співах.

4 Від іспанського слова “redondo” – круглий, округлість. у коректурі закреслено підзаголовок “Локслі-холл сорок років потому”.

5 Озеро Лачо ді Гарда – найбільше з італійських озер на кордоні Ломбардії, Венето і Альото-Адідже.

Вергілій, Горацій і Катулл називали його Лакус Бенакус, який був перейменований на Гарда імператором Карлом ХІІ у ІХ ст.

Десенцано – одне з містечок, розташованих на березі озера.

6 Cobleiarai, car mi platz – жанр лірики трубадурів.

7 Теодор Рузвельт (1858–1919) – 26-й президент СШа (1901–1909).

8 Віктор Пларр (1863–1929) – англійський поет; Венс Фред Нельсон (1880–1926) – американський художник, навчався в Римі та Парижі; Уайтсайд – американський художник-пейзажист.

9 risorgimenti – відродження. “американське risorgimentо” – термін Е. Паунда.

10 смажену індичку. 11“Тамлін” (“Там Лін” або “Там Ле” – знаменита шотландська балада про лицаря Там Ліна, зачаклованого королевою фей, і принцесу Джепет, яка врятувала його своєю любов’ю і повернула до світу живих.

12 Спародійовано цитується початок “Енеїди” Вергілія (І і ІІ вірші).

13 Алюзія на знамениту ІV еклогу Вергілія: “Magnus ab intergo saeclorum nascitur ordo”, яку вважали пророцтвом на народження Христа.

14 Ерліх Пауль (1859–1915) – німецький лікар, винайшов ефективний метод лікування сифілісу. 1908 року поділив нобелівську премію з І. Мечниковим.

15 Фракастро Джироламо (1478, Верона – 1553). Італійський лікар, астроном, поет і геолог. В університеті Падуї викладав одночасно з Коперником. За триста років до Пастера і Коха висунув наукову теорію про мікроби. Автор праці у віршах “Сифіліс, або Французька хвороба” (1530), де описано хворобу, вперше відкриту ним. Паунд має на увазі іншу знамениту працю Фракасторо “Про заразу й заразні захворювання” (1546), де Фракасторо науково обгрунтував припущення римського вченого 1 ст. до Р. Х. Марка Вара про те, що невидимі оку частки передають інфекційні захворювання повітрям або під час безпосереднього контакту.

16 Клімт Густав (1886–1918) – австрійський художник, засновник групи “Віденське відособлення”, спорідненої з напрямком Арт нуво; Цвінтчер Оскар (1870–1916) – нім. маляр і педагог, представник акад. і реаліст. напрямків у живописі.

17 Я захоплююсь, отже, існую. Парафраз відомого афоризму Декарта.

18 Мається на увазі п’єса Ібсена “Дика качка”.

19посилання (франц. та iтал.). Tornata – останній рядок канцони.

20 тут: вільний від зобов’язань, незаангажований.

21 Тут: велике в малому (в мені мій вік, немов у краплі. – Лат.).

22 Штейбельт Даніель (1765–1823) – німецький піаніст, диригент, композитор; Аллесандро Скарлатті (1660–1725) – італійський композитор-новатор, автор опер, мес, ораторій, релігійної і світської камерної музики.