Колективний портрет у часи «стагнації»
на тлі індустріального пейзажу

Юрій Буряк

Падун (не Паунд), Кібець, Лобода,

тече вздовж Монастирського вода

меркадером, який, мов людожер,

на Льва Давидовича гострить цвяходер.

Кузьменки, Сарма, брат мій Селіван,

Гаврило Прокопенко, С. Іван,

якого кинуть у концтабори

підпільні гризодуби і бобри.

Сіренко, Віктор С., мотоцикліст,

і Лілія Надемська – форма й зміст,

що гідні звуків щонайвищих сфер,

залякана, вона давно помер…

Калашник і Малишко, Гуменюк,

якого теж не милував борсук,

було багато сук, але й Синиць,

і Невечерь, і різних інших птиць.

Шулик, Голота, Корж і Кушкова,

Кудрявцева борцівська голова;

і Підгаєцький з Мициком були –

Ковальського і Ко оба орли.

Загубибатько, Бублик і Старюк,

Гречаний, мокрогубий Семенюк,

Михайло Чхан і Зайвий Олександр,

і Бородай, одягнутий в скафандр.

Долгов і Завгородні, і Сашко

Нем’ятий (як доповнення до Ко)

з десяток ще, а з-поміж них і ти,

під кого рили капосні кроти.

Дяченко, Романушко, Маловик…

Три тисячі – на тридцять чоловік,

місцевий кроторийний апарат

(кому – гачка, кому – погона в зад!)

Когорта конформістів і служак –

той спився, той давно вже не вожак:

Пілатов, Овод, Голод, Сіроштан;

веселих інформаторів сратван,

що пристосуються до будь-яких систем,

і леґендарний невпивака Хем;

Володя Грипас, Пайос і Семен,

що звавсь Ковальчуком і так помер,

учадівши, і Грушка, й Данилюк,

і з універу декілька падлюк.

На «бриючому» – лет з Томашуком;

Педренко з Кирпиченком, Бурлаков.

Світлична і Нікуліна, Іов,

Іно?зем з Перетятьком під столом;

Андросов Коля, древній Шаповал,

який пройшов крізь весь лісоповал…

І тіні: Яворницького, Петра

Єфремова, і Лесина сестра,

із Косачів, Наталі і Дмитра –

подружжя Дорошенків, із Дніпра –

Синявський, Котов, Тру?ба, Погрібняк

і Могилянські (гострий «ракушняк»!);

Блаватська… але Кащенко й Пата,

і Глущенка палітра золота…

Петров і Підмогильний, і Гончар,

і Мисик, що утік від яничар;

Біднов і Капшученко, Вировий,

Лісовський і один із Гамалій;

Мазепа Іс. і Мазуренків рід –

там гамбіт український, тут кульбіт:

Макаренко паризький і новий,

з in corpore, сей список чималий:

Вучетич, Сидур, Шнайдерман-Свєтлов,

імперське світло крізь вітражне скло

старої синаґоґи, як транзит –

це місто, що тримає тьму орбіт,

із Янгелем стремить на Байконур

на перехресті лоцій і культур,

під Загребельним свій «берлінський мур»

ламає, обертаючи в глазур;

всім тягарем брежньовщини димить,

махає нам з кремлівських верховіть,

пощербно озивається в словах

щербиччини з могил на Соловках,

де з прахом Калнишевського і ті

поховані у вічній мерзлоті,

що мрії про це місто на воді

вдихнули в наші душі молоді.

З десяток першокласних балерин

з Держопери, місцевий колорит

радянської імперії, казан:

кореєць, грек з татарських росіян,

з десяток тих, з ким свято Хелуїн

проводити хотілося, колін

Ізраїлевих сім чи, може, п’ять –

всі, на Москву задивлені, стоять,

линяють до Ізраїлю, у США,

сім сорок, па-де-де і антраша.

Аркадій Штипель і мій друг Семен

Заславський, Ратнер, ще імен

кількоро небайдужих і живих,

як кажуть, – що не соромно за них.

Закрите місто, кузня ВПК

всього Союзу, роги від бика,

якого на налигача беруть –

оце і є та «неповторна» путь,

що стелиться на м’ясокомбінат,

де з України зроблять сервелат.

Найкращі в світі, може, звіздарі,

які живуть на цьому пустирі

і ходять під імперський барабан

з лампасами (пришитими рабам

на кольору більярдного стола

штани), що стануть віссю зла

й знеціняться до дрантя, як і стяг,

не нижчий за ньюйоркський хмаросяг.