Початкова сторінка

Юрій Буряк (Київ)

Персональний сайт українського поета

?

Заки сонце над обрієм

Юрій Буряк

Ісааку

1

Кинеш кістку й чекатимеш, доки вона

Перекинеться сонячним боком до тебе

І в деревах на блискіт води, й де вода

Вигинається в хащах, ловитимеш трепет

Перекинутих літ, переповнених чаш,

Заки сонце над обрієм визначить захід,

І багаття своє розкладе по ночах

Понад яром-байраком під стайнею Авгій.

2

Там горять, не згоряючи літа й літа

Понад плесом одна не відстріляна качка,

І вода там чистіша, й сльоза – як “Viktan”,

І купе – місце дії новели Боккаччо,

Де від іскри, бувало, скресає роман,

Тільки – зір, а не запах, не звук, не потрава…

Там серйозніші наміри. Та жартома,

Як завжди, на фінал знов чиясь мелодрама.

3

На моторі, квартал за кварталом, – проспект,

На якому тобі все ще двадцять, і там,

Там, за рогом… А що там? Ще досі росте,

Зупинившись у рості на зло ворогам,

Наше дерево. Фари – як дощ світляний,

І воно – як священне, як фетиш стоїть,

А навколо і понад, за ним і над ним –

Карусель із облич, літ і тисячоліть.

4

Ось екстракт із проспекту, мотору й широт,

У які залетів мій друзяка, що в прозі

Описав, хоч поет сам, як він, ідіот,

Через цей ось будинок зловісний на розі

Опинивсь поза часом, дарма що без грат,

Та з припискою “ігрек” на обліку в тих,

Хто до нього по-людськи, по крові-бо брат,

А не цих недоумків, тоді ще крутих.

5

Ти вихоплював дерево, що не росте,

Світлом фар, а поглянь-но, як ілюмінує

Образ Лютого Зла, що прикрасив проспект

І зловісно освітлює наше минуле.

Ночі ще не холодні, ще тільки-но ось

Відгриміли рушниці і ще з-над озер

Не відстріляний вгору зривається хтось,

Хто давно вже покинув есересер.

6

Повертайся назад із далеких широт:

Наше дерево жде, і в будинку на розі

Вже не думають нині, що ти ідіот,

Що поезію краще тримати в наркозі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

7

Пристанційні споруди. Колись біля них

Вирувало життя. Позабивані вікна

І на хмарах розвішаних біло-лляних

Кров у просвітах синіх залишили ікла.

Лісосмуга і цвинтар, повалений ліс

І застряглий осколок станційної пісні

Розплелися і знову сплелися – коліс

Невгавучий перестук під промені скісні.